50 ЛІТ ТОМУ, ЗАСНІЖЕНОГО ЛИСТОПАДОВОГО 28-го РАНКУ НАРОДИВСЯ НАШ ІЗ ТЕТЯНОЮ СИН АНДРІЙ…
28.11.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Народжувався важко, заледве не три дні і три ночі. Та все ж народився - семимісячний, недоношений. «Нічого,-втішили лікарі,- недоношені ростуть швидше, і вагу ліпше набирають…». Так воно й вийшло. Хоча коли я забирав свого сина з пологового будинку і його вперше розкутали в моїй присутності, я ледь не зомлів. Він був зеленувато-синій, з червоними плямами. До того я дітей такого віку взагалі не бачив - в костюмчику від мами… А тут ще й недоношений.
Може от ся важкість появи на світ Божий пояснює те, що Андрій найбільше любить знімати схід чи захід сонця (пейзажне фото, яке ви бачите, з тієї серії). Коли світла ще, чи вже мало, але воно пробиває (уже, чи ще) пітьму передродову, післяродову, коли ось-ось возсіяє життя (Життя).
Потому багато чого було - щастя й тривог, із яких зіткане материнське й батьківське життя. Андрій вивчиться на кінооператора, але ж кіновиробництво тоді у нас загнулось і він пішов служити на телебачення, у телекомпанію «Студія 1+1» (прийшов туди у перший рік її існування). Об’їздив замало не увесь світ. 2003 року опинився в Іраку, у складі телевізійної групи. Як відомо тоді там перебував український військовий підрозділ, у складі миротворчої місії, разом з американцями. Іракська війна…
Серпень, ми з Тетяною й онуком, Андрієвим і Наталчиним сином Микитою, в Моршині, у санаторії. Раптом телефонний дзвінок… Андрій, з Багдада… Перше запитав, чи Тетяна поруч. Дізнавшись, що ні, сказав: уранці їхню телевізійну групу обстріляли…
Я притиснув до себе онука, у роті миттєво все пересохло, в очах потьмяніло.
- …стрілянини багато,- продовжував син,- американці нічого не можуть контролювати.
Після паузи: - Мамі не кажи про це. Тут війна, сам розумієш.
Я зрозумів інше: він прощався, про всяк випадок. Тільки ж ні, не могло так буть, не могло… По обіді я заснув, серед дня, заснув важким сном, я мусив, бо інакше не заснув би мій онучок. Він заражався від мене сновидством… Мені приснився якийсь дуже старий мій сон про блукання кімнатами, про стару величезну квартиру… У глибині якої були кімнати, де на полицях стояли величезні, важезні книги. Хтось написав їх, хтось написав наше життя, його сценарій… сценарії…
Кожного разу, коли снився мені той сон, я тягнувся до тих книг і щоразу до них не добирався… А тут я торкнувся однієї з них, і вона виявилась теплою… Прокинувшись я зрозумів: то був знак, знак продовження життя. Життя драматичного, життя не завжди доконаного, але - Життя, теплого і справжнього.
Потому не спав усю ніч, посилаючи охоронні знаки і символи і благаючи Бога, аби він зберіг нашу дитину, майже двометрового хлопця з камерою на плечах.
Уранці, увімкнувши телевізор, ми побачили Ірак і вибухи на екрані, будинок в огні, рятувальників, котрі снують в різні боки (це був Багдад). Побачили телевізійного оператора, котрий незворушно стояв у центрі з камерою. То не був Андрій, але ж то був він…
Вони там місяць знімали - й уціліли, на щастя. Посеред війни і дикої спопеляючої спеки. Хоча коли вже їхали в аеропорт, машина зробила пірует і… І знову усі вціліли, янголи виявились відповідальними за довірених їм людей.
Багато чого було, багато. Тільки ж Україна одна, і мій син завжди вертався додому. Якось, поживши і познімавши, більше місяця, у Штатах, сам дивуючись своїй простодушності, розповідав про ті надсентиментальні почуття, які одвідали його під час приземлення в Борисполі…
І от знову війна, тільки тепер уже в Україні, проти українців. Андрій знімає ту війну, про війну, хоча і не на фронті. Тільки ж стріляють тепер скрізь. Стрясаючи душі матерів і батьків пекучим страхом за життя своїх дітей.
… Коли Андрію було п’ять років, літом він жив на дачі, на Русанівських садах. З прекрасним дідом своїм Микитою Шумилом, письменником і мудрецем, з чудесною бабусею Олександрою. А я від’їздив на кілька днів, на батьківщину свою, до мами і бабусі.
Вертаюсь, приїжджаю в сади ті Русанівські, райський куточок Києва. Прямую нашою 5-ю Садовою. Здалеку бачу мого хлопчика. І він зненацька помічає мене. На якусь мить завагався, а потому з дивовижною швидкістю помчав назустріч, із криком «Та-ту-ля!!!». Я став на коліна і він упав у мої обійми. Я точно знаю: щасливішої миті не було у моєму житті. Був тільки дубль, повтор: коли цей мізанкадр повторився з нашим онуком, Микитою.
Дорогий Андрію, вітаю тебе! Півстоліття, півжиття відшуміло, але ж це тільки екватор. За яким ще стільки плавби Житейським морем! Сил, здоров’я, витримки. І удачі! Хай хранить тебе Господь, хранить Україну і українців!
І дружині моїй... Дорога Таню, вітаю тебе, дякую за сина, за твій материнський подвиг, якому вже півстоліття. Ми ще молоді, ми ще дочекаємось того космічного й історичного Сонця, яке так любить фотографувати наш син. Ось же воно, Сонце, вже зовсім скоро проб’ється крізь пітьму, сотворенну гаспидськими душами ординців. Проб’ється і дарує тепло, давно вже, від початку віку, спрограмоване Книгою Життя!
На знімку: Схід сонця. Фото Андрія Тримбача.
Андрій Тримбач - сам і з колегами по телевійним святам і будням.