ЩО ВИЙДЕ, КОЛИ ОДНУ ТІНЬ НАКЛАСТИ НА ІНШУ?
12.11.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Люди живуть у різних світах, де Сонце сходить і заходить за своїми осібними законами. На фестивалі Нового німецького кіно показали ще одну стрічку… Яку завтра, у понеділок, повторять знову. У кінотеатрі "Жовтень", на вечірньому сеансі. Дуже рекомендую!
Герой фільму німецького кінокласика Віма Вендерса «ІДЕАЛЬНІ ДНІ» - Хіраяма, прибиральник токійських громадських туалетів. Щоранку, за винятком одного вихідного дня, він прокидається, з першими згуками-покликами нового дня, надіває робочий комбінезон і виходить у двір. Тієї ж миті піднімає очі до неба і щасливо всміхається - життя цьому хлопу, ніби ж то опущеному на саме соціальне дно, видається просто прекрасним (або ж перфектним, досконалим; в англомовній версії картина Вендерса має назву Perfect Days). Може тому, що він має постійний контакт з небесами… Адже за давньою, ще від часів Арістотеля, поетичною версією із нижньої точки колодязя, із самої його глибини, можна і вдень побачити на небі зорі.
Хіраяма щось там і бачить, у небесному виднокриллі. Попрацювавши в туалетних апартаментах і довівши до блиску тамтешні аксесуари, він виходить в один із токійських парків, аби з’їсти пару найпростіших (і найдешевших) бутербродів. Очі Хіраями і тут тягнуться увись - туди ж, куди й навкружні дерева. «Ці дерева - твої друзі?»- запитує його племінниця, котра на пару днів повертається в життя чистильника. Її дядько мовчки погоджується.
Він узагалі, більшу частину фільму, спілкується з навколишнім людом мовчки. Це така собі модель ідеального кіно, кіно, у якому словесне, вербальне начиння, відсунуте на периферію. Бо які тут слова, коли вода прибережна отак блищить магічно, копіюючи піднебесні гармонії і доповнюючи їх своїми глибинними римами? Коли дерева над тобою обертаються у статичному танці - це твоє внутрішнє кіно, внутрішній світ, спроектований назовні...
Сидячи у парку, Хіраяма виймає старезний, родом із 90-х, фотоапаратик і фотографує піднебесну частину гілкотінного, древотінного космосу. Це його космос, у якому він прагне зафіксувати якісь зміни…
Зміни є. Їдучи на роботу своїм службовим автомобілем, герой стрічки ставить касети з аудіозаписом американських пісень ще 1960-70-х років. Його молодий колега спробував визначити ціну тих підстаркуватих касет - ого, 100-120 доларів кожна, ціна зростає. Кожного свого вихідного Хіраяма одвідує книжкову крамницю, аби купити котрусь із старих книжок. Ціна тих книжок незмінна - 1 долар. Що читає? Фолкнера, до прикладу. Чи Беккета. Чи когось із призабутих японців. Їх ніхто вже не читає у навколишньому світі, ніхто.
У навколишньому - так. Одначе Хіраяма живе в іншому світі. Це артикульовано у фільмі. Племінниця каже дядькові, під час велосипедної прогулянки: «Мама каже, що ти живеш у якомусь іншому світі. Це правда? - «Так і є,- відповідь героя картини,- світів людських багато і з твоєю мамою ми справді живемо у зовсім різних».
Сестра Хіроями невдовзі і з’являється - на дорогущому авто, з яким разом вона виглядає немов марсіанка. З’являється, аби забрати дочку… Згадує їхнього батька, який «уже не такий, яким був раніше», старий і живе у якомусь, наскільки можна зрозуміти, спецзакладі. Його можна навідати. Відповідь Хіроями коротка: ні. Ні, не хоче він повертатись, навіть на часину, у той світ, з яким вочевидь колись поконфліктував і з якого відлетів… У тому світі не хоче жити і племінниця, але ж мусить повертатись - із недочитаною книжкою від дядька. Інопланетного, виходить так, родича. Ну, дочитає. І декодує.
Загалом Хірояма живе за стандартами злиденного світу. Убога квартирка, де немає навіть душа чи ванни, відтак герой стрічки ходить до лазні. Дешева кава з автомата, який примостився га подвір’ї дому Хіроями. Найдешевша їжа. Найдешевші книжки… Одначе все це за цінниками сучасної цивілізації, яка нині наближається до нульових позначок, й дивись, не сьогодні, так завтра, фальшиві цінники порозсипаються всюдибіч.
В одному з передфінальних епізодів Хірояма приходить у ресторанчик, куди він періодично заходить і з власницею якої, на ймення Мама, спілкується (вони з одного світу, що вияскравлюється, коли вона співає японську версію пісні The Animals "The House of the Rising Sun" ("Дім сонця, що сходить"). Приходить, а ресторанчик закритий. Та зненацька бачить, як та сама Мама заходить туди з якимось чоловіком. За кілька екранних митей, на березі, побіля водного дзеркалля (оператор Франц Люстіг бачить світ очима героя стрічки; дивовижна пластична магія!), Хірояма бачить того чоловіка. І чує його оповідь. Сім літ тому він полишив свою дружину, оту саму Маму, і перейшов в інший світ. А нині у нього остання стадія раку, метастази, лік пішов на останні і вже зовсім не ідеальні дні. І він прийшов, аби попросити вибачення у колишньої дружини. А з тим разом доторкнутись до світу, в якому жив. До тієї домівки, де сонце сходить ранками, без канікул і відпочинків…
Той чоловік ставить питання Хіроямі: «Кажуть, що коли одну тінь накласти на іншу, вона густішає». Що ж, вирішили перевірити експериментально: тінь двох чоловіків накладаються одна на одну. Одному видається, що нічого, у сумі, не змінюється, інший ті зміни бачить. Що ж, оптика в них різна, бо до різних світів-галактик належать. Як і всі ми, власне.
А потім вони влаштовують таку собі виставу, на кшталт театру тіней. Театру, який був прототипом кіно, перші десятиліття якого незрідка сприймаються нині як Ідеальні літа і дні... Бо в тому кіно вдавалось ідентифікувати ту частину життя, яке відступало в тінь, під натиском цивілізаційної машинерії...
Чудова, як на мене, просто ідеальна робота 77-річного Віма Вендерса (вік підкреслюю не випадково; в Україні незрідка усі, кому за 50, видаються непотрібним і ні на що не здатним нафталіном). Де сходяться Схід і Захід, і де так сходяться особистісні світи. Виконавець головної ролі Кодзі Якусьо (нагадую, отримав приз за кращу чоловічу роль у цьогорічних Каннах) - дивовижний актор, у психофізиці якого вже апріорі було закодовано от сей людський тип - людини, цінності якої віддалені од нинішніх цивілізаційних стандартів, образів і образків за астрономічною максимою. Хірояма живе у власному, із зовнішньої точки зору архаїчному світі. Цінність якого з часом виростає і навіть перемагає.
… Пригадався фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Там батько родини Дзвонарів каже, що кожен із його синів «до вітру за своїм часом бігає». Власне, саме про це картина, матеріалом якої, як відомо, стала родина Івана Миколайчука, співсценариста і виконавця однієї з головних ролей.
… Концепція фільму Вендерса близька мені ще й тому, що я сам живу у світі, який отаборився на рубежі ХІХ-ХХ століть. Там, де Михайло Коцюбинський і Василь Стефаник, Іван Франко й Антон Чехов, Клод Моне і Огюст Ренуар… Там, де народжується кіно, що виходить із чрева своєї матері, культури ХІХ століття. Культури, а не цивілізації… Видається, що от ся традиційна опозиція Культури і Цивілізації (від Освальда Шпенглера та інших філософів) опромінює і глибинні води Вендерсової стрічки…