«І ЗА ЧАРЧИНОЮ ХМІЛЬНОГО СУПОКОЮ ЗГАДАЄМО ЧИЄСЬ СУМНЕ ВІКНО...»
08.11.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
7 листопада - День народження поета і кінорежисера МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО (1936-2004).
Вірші Вінграновського - диво простоти і суголосності. Учень Олександра Довженка, він любив Природу, чув її у кожному шелесті кожного дерева, яке видавалось йому проблиском у якийсь інший світ. У кожній травиночці, у падолисті осіннім, коли випрозорюється повітря і видко на всі чотири сторони - аж ген до самої Гамерики.
І жінок любив як диво-подивенне тієї самої Природи, а чи й самого Бога. Колись почув від нього:
- Коли я приїхав із ВГІКа, з Москви до Києва, то перші місяць-два ледь не здурів… Просто шаленів: кожна дівчина, що йшла назустріч, це було щось надзвичайне, що піднімало в мені усе, чим я жив і чим мріяв.
- Так і в Москві ж багато молодих жінок,- з недовірою перепитував я,- вершки дівочі з усієї есесерії.
- Не такі,- вигукував Вінграновський своїм неповторним голосом,- не такі!
Вся Україна була - така, така, як треба, любив її Поет до самозабуття. У кожній порі року. Й умів те подати у Слові, кожне світилось й означувалось глибиною, проміряти яку ніхто не годний. Лишень поети. І народ український, в якого є історичне прокляття, одігнати яке Вінграновський прагнув над усе.
Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни.
Сьогодні чергова серія проклять сунеться із півночі і сходу, і у вечоровій тиші я тихо шепочу сотворенні Поетом слова, проганяючи ними почорнілі од зненависті тіні.
І раптом пригадую простий тобі вірш Вінграновського - про кавуни. Він же з Півдня, де пізнє літо і рання осінь це баштановий блиск кавунів (у Довженковій «Землі» як вони понадимали свої передрожденні животи!), блиск, що фонограмно (і програмно!) переходить у солодкий хрумкіт, а то, може, й грізне гримкотіння ружжа діда, який сторожує баштан і надсилає до небес попередження хлопчакам, які котнули з баштану кілька натхненних виробів природи.
Утім, Вінграновський - не про це. А про сум від того, що й осінь минає, разом з баштанним і помідорним дивом, разом з листячком шовковиці, що приземляється і виструнчується, яко телятко з опущеним вушком.
А там і капусти риплять од перших морозців, римуючись із стручками акації, що супроводжують твої походеньки за місто чи село. Такі суто прозові деталі і детальки, і кожна поблискує поетичним вогником, ніби свічечка, що притягує до себе, що приголублює душі...Опісля тієї проходки вечеровою красою нас чекає умиротворення рідного дому, і стіл, де владарюють споконвічні і неубієнні хліб, вареники і вино хмільне…
А у фіналі - таке просте диво: за чарчиною раптом «згадаємо чиєсь сумне вікно». Вікно, за яким поселились біль і туга.
Він так ясно окреслюється, отой прямокутник віконний, що тримається на хресті, який благословить скляну і вже пригаслу далину. Пригаслу й сумну. І поволі, у тій далечі, проступає мені лик Вінграновського: він живе у тім часо-просторі, він ним владарює…
З Днем народження, дорогий Миколо Степановичу! Не полишайте нас, прихищайте нас! Ваше Слово підносить нас, українців, увись піднебесну, де вже зась злотворній силі…
Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,
І тишком-нишком ожили млини,
З шовковиць лист, з шовковиць лист учора
Упав тихенько, вухо опустив,
Як цуценя чи як руде телятко.
Риплять під інеєм останні капусти,
Стручки акації тремтять уздовж посадки.
Ми сядемо за хліб, і за вино,
І за вареники з картоплею пухкою
І за чарчиною хмільного супокою
Згадаємо чиєсь сумне вікно.