МИКОЛА СУЛИМА. НА ПРОЩАННЯ…
27.10.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні не стало літературознавця МИКОЛИ СУЛИМИ (1947-2023), мого давнього, ще від студентських літ, друга й товариша. Хоча спілкувались ми не так уже й часто, одначе ж сам образ Миколи постійно грів моє серце - його присутність на цьому світі додавала моці й певності в собі. Я любив поезію і писав вірші, й Микола писав, тільки куди краще і професійніше. Та що там, він в альманасі «Вітрила» друкувався, , в газетах-журналах, бодай не часто, але ж… Щоправда, слівце, модне в ту пору, «геній» до себе не прикладав. Почитавши мої поезії, сказав: «Пиши, у тебе виходить. Та май на увазі: поети пишуть у молодості вірші, а в зріліші літа все одно переходять на прозу»…
Сам Микола перейшов на наукову прозу, прозу літературознавчу. Основною сферою його зацікавлень була давня українська література, поезія передусім. Читати яку непросто, а Микола її ще й глибоко інтерпретував - як у монографії «Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст.», до прикладу. А чого варта книжка «Українська драматургія XVII—XVIII ст.» - прочитано, і як уважно і фахово, як талановито п’єси давніх наших майстрів. Майстрів епохи Бароко, Українського Бароко - про них так само книжки Миколині «Гріхи розмаїтії (Єпитимійні справи XVII—XVIII ст.)», збірник праць «Книжниця у семи розділах».
Захоплення бароковим стилем у пізні радянські десятиліття було річчю не такою вже й безпечною, оскільки стиль той потрактовувався як вияв українського націоналізму. То ж не дивно, що справжнє визнання приходить до Сулими уже в пострадянський період. Та він не замикався в гарячих середньовічних холодинах, пробиваючись крізь них до літератури і мистецтва ХХ століття. У пам’яті Миколина стаття «Параджанов бароковий», а чи улюблений його Михайль Семенко, якому присвячено стільки пошукових зусиль (саме завдяки Миколі Семенко постав і у моїй книжці про Олександра Довженка), український літературний футуризм, у якому Сулима знаходив стільки збігів з бароковими установками…
Унікальні знання, унікальний профіль науковий були оцінені - ступенем доктора наук, званням академіка Національної академії наук України. Керував Микола Сулима відділом давньої української літератури, а упродовж останніх двох десятиліть працював ще й заступником директора Інституту літератури НАН України. На ньому замикалось стільки роботи…
Наш Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського поверхом вище, то ж нерідко я заходив до Миколи Матвійовича у його тіснуватий інститутський кабінет. Тіснуватий, оскільки був він завжди забитий книжками і журналами. Микола був рідкісним читачем, справжнім гуманітарієм найвищої проби. Безпомічно розводив руками: «Хіба ж це все осягнеш?». Осягнув багато.
Любив кіно. Колись незрідка з’являвся на перегляди у Будинок кіно. Потрапити туди було непросто, одначе Микола використовував простий прийом. Був він завжди солідної фактури, йшов неквапно, солідно і представительно. Порівнявшись із контролером, Сулима, не повертаючи голови, піднімав палець догори: «Я до Тримбача!». Прізвище моє у ті часи в стінах БК було не надто відоме, то ж контролер заходжувався віднаходити його у пам’яті. Поки шукав, Микола вже лаштував собі місце в глядачевій залі.
Останні два роки далися Миколі Матвійовичу непросто: важкий інсульт. Одначе ж був при ясній і сердечній пам’яті, бідкався тільки, що працювати не може. Недавно я прочитав його переклади Осипа Мандельштама (у двотомнику, що побачив світ у видавництві «Дух і літера»), вразили дуже: своєю конгеніальністю. Микола таки до останнього лишався поетом, і яким! Сказав йому: а може займешся, потихеньку, перекладами? Та ж ні, погано в нього складалось з роботою - у нього, рідкісного працелюбця. Вочевидь гнітило його це дуже.
До останніх хвилин поруч Миколи була його вірна дружина Віра - так само літературознавець, письменниця. Коли сьогодні по телефону вона переповідала мені останні хвилини Миколиного життя (у нього раптово зупинилось серце), ми тихо плакали дуетом. Микола з Вірою прожили 50 літ, п’ятдесят! Уже потому я побачив вірш Миколин, смішний і зворушливий, колись написаний їй із чужого міста, з відрядження:
О, як мене все втомило -
На три дні залишилось мила,
На три дні - зубної пасти
І сили, аби не впасти…
І три конверти,
Щоб без тебе не вмерти…
Не вмер без неї, не вмер. Останньої миті Віра просила: «Миколо, не йди, дуже прошу тебе!». Не послухав, не почув уже, мабуть. Віро, мої співчуття - найщиріші. Співчуття усім, хто знав і любив Миколу Сулиму!
Миколо, дорогий, спасибі тобі за все! Вибач, не був я уважний до тебе так, як це мало би бути. Тільки поспішив ти, ох, поспішив. Ще якихось три десятка літ і ми би з тобою рушили, на береги Стікса, разом. Разом би й човна шукали на переправі… А так доведеться тобі самому. Сподіваюсь, супутник який у тебе знайшовся…
Дивлюсь крізь вечірню шибу у нічний Київ, шукаю Миколину тінь-притінь, барокової пишноти. Її розмиває маєво сліз, маєво ліхтаревого світла. То світло його душі, котра лаштується в далеку путь.