ЯКБИ НЕ БУЛО КІНО, ІВАН ДРАЧ НЕ НАРОДИВСЯ Б…
17.10.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
А він-таки народився, в от сей-от день, 17 жовтня, у Теліженцях, де й спочиває нині. Він звідтам увесь, тож і заповідав: «Поховайте мене в Теліженцях, Там ніколи я не помру». І не помер, і не помре…
У ті вже легендарні часи повоєнні, «коли ще кіно блукало по селах» і забрідало до сільського клубу, полюбив малий Іванко те кіно, яке показували просто на стіні колишньої церкви. Там, на тій стіні, миготіли усілякі постаті неземного видива, які діставали до самих глибин дитячої душі, а власне її заглиблювали і множили об’єм - снів і діянь майбутніх. Про це й написано «Кінобаладу»: «Я б, напевно, помер, якби не було кіно»,- сказав я собі якось і моторошно здригнувся…». А й справді - ну що б, здавалося, оті туманно-мутнуваті картинки, але ж тепер і уявити неможливо, що то за життя було би, без кіно?
Кіно, яке привозили у Теліженці дві конячини, на ймення Чарлі і Чаплін. Ну так воно було, так саме. Вечірню випруженість київського лісостепу долав віз, з упряженими кониками, на передку сидів возниця, а позад нього «кіномеханік позіхав на розповен рот, одного коня, білого, звали Чарлі, а другого - корінного, вороного - Чаплін… «Но, Чарлі, Чаплін, поїхали, но!.. <…> Тяжкий мій безмежний степ вперше цупко брав мене, оторопілого малюка, в свої сиві долоні. «Но, Чарлі, но!..» - і вперше так дивно зазирав у очі…».
Так дивно вони сполучались - сни степові і сни екранні, аби витворити душу великого Поета. Й отой кіномеханік, що позіхав "на розповен рот", бо душа його вже по вінця була повна снами екранними.
Мало хто знає, що деякий час, недовго, Драч працював у відділі кінознавства нашого Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського НАН України. Підсумком нашої з ним співпраці стала книга «Криниця для спраглих», де зібрано й відрефлектовано кінематографічну спадщину митця. Драч був одним із ініціаторів створення Довженківського енциклопедичного словника, його цікавили і надихали роботи з етнології та фольклористики. Я був тоді завідувачем відділу кінознавства, й Іван Федорович, при зустрічі поза інститутом, угледівши мене, ще здалеку, піднімав руки і дріботів ними у шаманському вітанні, видзеленькуючи: «Начальник, начальник!». Іноді, наблизившись, навіть ставав на коліно, і ніби в уявний бубон лупав… Підсміювався, словом, але ж по-доброму - аби не скочила мені в голову, догори дригом, якась начальственна хвігура, а чи й мисля. Тільки ж як я міг почуватись управлінцем у самого Івана Драча?
В останні роки я не раз переказував Іванові Федоровичу висліди своїх досліджень архіву Довженка. Особливо ж листи Довженкові - матері, сестрі, з описами побуту сімейного, де владарювали химерні женщини, на кшталт тещі кінорежисера, що привидом блукала нічною квартирою, перекриваючи горизонти снів, вриваючись в них густими, з прожилками сивини, тінями. Драч тішився, сміявся тим переповідкам, а потому раптом запропонував: «А давайте, Сергію, напишемо з вами п’єсу «Довженко і баби». За кілька днів до смерті Івана Федоровича (звісно, я про це не міг ні знати, ні навіть здогадуватись) я приніс зібраний докупи матеріал на тему Довженкових жінок, жіночок (із Щоденникових записів) і вручив Драчеві, який сидів в улюбленому своєму кріселку (ось же воно, на фото), опісля якоїсь лікарської екзекуції. «Працюємо, Іване Федоровичу,- закликав його до праці і робочого плану на рік уперед,- працюємо». Він радісно похитав головою: так воно й буде. Та за два дні потому його забрали до лікарні, звідки він уже не вийшов…
Іван Драч послідовно вирішував надскладну екзистенційну проблему: як українцям не втратити, не стратити себе, як не розчинитись у глобальному цивілізаційному котлі. Як, власне, вибрати себе із себе ж самого – перед обличчям можливої «загибелі всерйоз». Оптимістичний кут зору щораз перемагав в образно-філософському світі Драча. Рід продовжить своє життя – у сценарії Івана Драча, а потім і в однойменному фільмі Юрія Іллєнка “Криниця для спраглих”. Надія не гасне: на цій землі будуть народжуватись діти. На цій, саме на цій землі. І воскресне рід, і примножиться, і знову в криницях з’явиться жива дзвонкова вода. А ще були «Камінний хрест», «Іду до тебе», «Пропала грамота» - фільми, що виводили матеріал з життя українства на світові обшири. А його поетичне слово завжди було наснажене питаннями ажніяк не містечковими, ажніяк не замкнутими вузькими рамками провінційного мислення. Дорогий Іване Федоровичу, з Днем народження! Ми тут, але ми з Вами. Уклін Івану та Марії Миколайчукам, уклін Леоніду Осиці, Юрію Іллєнкові, Лесю Сердюку, Миколі Мащенку, Борисові Івченку - усім, хто збереться нині вітати просвітленну душу Вашу. Будьмо!