«ШЕВЧЕНКО СКЛИКАВ МЕРТВИХ, ЖИВИХ І НЕНАРОДЖЕНИХ…»
16.10.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Минулої ночі, проти неділі, наснився мені сон дивний. Дивний-предивний, але про нього іншим разом. Прокинувшись, уранці, я розгорнув «Антологію української поезії ХХ ст. Від Тичини до Жадана» (епохальний витвір упорядника і поета Івана Малковича, Українська Біблія нашого часу, про те, як Українська Поезія творила і витворила Україну і українців, слідом за Тарасом Шевченком та іншими велетнями рубежа ХІХ-ХХ століття). Розгорнув і втрапив у сон - зі свого в чужий. Утім, він за кілька секунд став моїм…
«В моїй кімнаті серед ночі На стінах вікна розцвіли,
А я лежу на лівім боці Накритий сонними крильми…»
Це ЯРОСЛАВ ПАВУЛЯК (1948-2010), поет дивовижний, ні на кого не схожий. Навіть у своїх сюрреальних снах.
«В моїй кімнаті серед ночі Пляшки співають під столом,
А я лежу на лівім оці, Лежу з розхристаним чолом.
В моїй кімнаті серед ночі Танцюють двері по траві,
А я лежу на лівім кроці, Стиснувши сяйво в голові».
Тільки в українських снах розцвітають, кольоровими квітками, вікна на стіні, аби пробити отвір у полотні космічному і переадресувати душу людську сонцю і небу, обрізаючи земну вагітну випуклість у спосіб, колись запропонований геніальним кінооператором Данилом Демуцьким: земне лоно в одній рамі з небесним чолом, у співвідношенні десь 1:5. Саме такі сни і постають у полотняних визирках Марії Примаченко чи Ганни Собачко, що доєднали старозавітні сни до авангардистської зухвалості європейського мистецтва, в якому вони завжди були присутніми.
Як і Ярослав Павуляк. Звідки от сі пляшки, що «співають під столом»? Саме під столом, утративши своє п’янке й іскристе вмістилище, що пролилось в ріку часу. Це ж із французьких полотен початку ХХ століття. І зі світу Анатоля Петрицького, чия густота фарб столочила не одну душу…
Спершу сон має фізичне опертя: «лежу на лівім боці». Потому сон чує в собі зоровий нерв і зорову проходку: «лежу на лівім оці». В оці, в яке хоч стрель - воно все бачить… А у фіналі сон той «лежить на лівім кроці», - тре’ рухатись, ой, тре’, тільки ж пильнувати слід, аби народжене сяйво душі не протекло у нічну пекельність і там погинуло.
Ні, сяйво Слова і сподвигнутого ним Образу не має пропасти. Про це вірш Павуляка «…А коли відлетів орел». 21 рядок, в яких фантастична історія народження українства. Тарас Шевченко яко Прометей, прикутий до скелі - і то ще не все страждання. Орел щораз пробиває Шевченковому Прометею груди і добуває печінку, яка відростає магічним чином…
«… А коли відлетів орел,
Шевченко піднявся з-за обрію,
скликав мертвих,
живих,
ненароджених,
вийняв розриту печінку,
поклав на долоню
і показав.
Мертвим
роти заціпило,
живі
сокирами потилиці чухали,
а ненароджені перешептались і врешті ойкнули.
Потім зійшлися докупи,
в один народ,
і сперечались: кому з них бути мертвим,
кому живим,
а кому ненародженим».
Це, власне, і є український міф - міф про творення нації. Творення, на заваді чого стоїть межа між живими і мертвими. А на додачу ще й ненародженими. Йдеться не про поділ фізично сущих і не сущих людей. Мертвих багато серед живих, а живі трапляються й серед мертвих. А є й такі, що і не народжувались, були такі, і є - так елегантно-обережно, аби не сполохати кого, ступали доріжками життя, що жодної росинки-пилинки не струсили, жодного слідочка не пропечатали…
Та, рано, чи пізно, зійшлись докупи, прикликані-покликані Словом Поета, Словом Пророчим, його жертовністю, його несходимістю. І заходились карту тасувати: хто тут козирний, а хто так, мимо проходку натанцьовував. Одначе ж у підсумку більшість прагне статус живих отримати.
Отакі сни сняться поетам. А може це поети сняться снам? І в снах являються і простим смертним… Намалюють жоржинове вікно на блакитноокій стіні і дивляться у саму душу…
Ох, так би й не прокидатися.