"МИ ПОЧУЄМО ЯНГОЛІВ..."
24.08.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Вітаю РИММУ ЗЮБІНУ з Днем народження! Прекрасна актриса театру і кіно, людина-мотор, із суперрозвинутим громадським темпераментом... Удачі і натхнення, дорога Риммо, сил і здоров'я - на многії і премногії літа!
Одна з моїх наулюбленіших ролей акторки - Соня у вже давній виставі Молодого театру "Дядя Ваня". Давнім є і мій відгук... Тільки ж це про вічне.
Нещодавно дивився у Молодому театрі немолоду вже 13-літню виставу Станіслава Мойсеєва «Дядя Ваня». Римма Зюбіна грає там Соню - ніби простушку, зовні неяскраву і приземлену: вони із своїм дядечком Ваньком-Войницьким курей вирощують, хазяйство ведуть, прозовою мовою, словом, спілкуються і прозово (і прозоро й чисто) живуть.
Час від часу і дядько, і його племінниця пробують очиститись в небесних, і не тільки, водах. Не допомагає. Ближче до фіналу Войницький (Олексій Вертинський) зриває карту Африки, ліквідуючи тим самим географічну указівку на метафорику місця дії, а потому й небо, що замикало горизонт, духовний передусім - загортаючись в той сувій. Ну, чим не Янгол зі знаменитої фрески Кирилівської церкви, той, що звиває небо, завершуючи композицію "Страшний суд" і тим самим символізуючи кінець світу.
Фінал вистав за п’єсою Чехова зазвичай просвітлений. Герої повертаються до звичного життя, а власне до самого життя. Натомість у Мойсеєва і Соня, і сам Войницький фіналізують свої відчуття у найдраматичніший спосіб - просвітку ніби не видно, гасне останнє світло. Відтак вони й завмирають у статиці, на узвишші, де зазвичай несуться кури. Чи ж висидять вони свої "яйця" - велике питання.
А втім, чому ж питання? Воно знімається знаменитим монологом Соні-Зюбіної (ну, майже так – Соня Зюбіна, настільки достовірно виглядає актриса в цій ролі). «Ми почуємо янголів, ми побачимо все небо в алмазах… Ми відпочинемо!».
І ми справді їх чуємо, отих янголів. Небо, що упало на землю під дією брутальної людської волі, озивається в душі людини… Й відтак мене, глядача, осяває катарсичне відчуття точки неповернення у відцентрову темноту. Вертикальне світло (воно прогрівало персонажів у ряді попередніх епізодів) зникло, тепер воно світиться у самих душах...
Зюбіна уміє викликати катарсис, ті видимі чи невидимі світові сльози, які очищають душу. І ми прозираємо людей, якими вони стануть через сто-двісті років - про що не раз говорять персонажі п'єси. 120 літ минуло - ми їх бачимо, чуємо, думаємо про них - хіба ж не диво!? Диво ще й у тому, що героїня Зюбіної сприймається як цілком сучасна людина, жінка, притлумлена вантажем буденних справ – і разом з тим готова будь-якої миті перенестись душею у горішні сфери, де власне і живе її душа...