ВЖЕ ОДИНАДЦЯТА... РІЧНИЦЯ СМЕРТІ БОГДАНА СТУПКИ
23.07.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Оповідка-приповідка. Про смерть і її подолання.
Їхали ми з Вітебська (Богдан Сильвестрович взяв мене із собою на фестиваль), у 2000-му, зі «Слов’янського базару». На службовому авто міністра культури Богдана Ступки. На шаленій швидкості, до 200 км/год.
— Не страшно? — запитую в Богдана Ступки.
— Так водій класний, ви ж бачите.
— А назустріч — не завжди класні. Мало що буває.
Далі я — водієві: — Не женіть так. Іншого міністра культури знайти можна, артиста Богдана Ступку не замінить ніхто, навіть його син.
Водій повертає голову до Ступки, який сидить поруч нього, на передньому сидінні.
— Нічого, нічого, — підбадьорливо усміхається пан міністр, — у мене акторська інтуїція, я знаю, що станеться на сцені через хвилину-дві.
— А якщо ваша інтуїція підведе?
— Тоді це станеться вперше в житті.
— І востаннє.
— І востаннє. Це означатиме, що Богу нічого більше сказати мені, в його п’єсах для мене більше немає ролей. Ніц немає, ото і все. Я все ж не здаюсь.
— Моя бабуся казала: «Береженого Бог береже». Бог! А ви хочете пограти з ним у якусь іншу драматургію. Ви великий актор, але навіть за вами Бог не стежить аж так уже пильно.
— Так янгол є. От він і стежить. Нас троє в авто — значить, трійко янголів мчить десь поруч.
— Ви в це справді вірите?
— У що?
— У янголів? Он скільки катастроф на дорогах — де ж були при цім ваші янголи?
— У кожного свій, у кожного свій.
Ступка зненацька обертається до мене, декламує: — «А я лечу, лечу, лечу!» А ну, кажіть — звідки це?
— Гм. «А я лечу, лечу, лечу Й рудую дівку лоскочу — Аж досхочу!». Іван Драч?!
Ступка, здивовано: — А що, у Драча є такий вірш?
— Це я пожартував. Сам продовжив… У Драчевім дусі…
— Ви так добре знаєте вірші Драча?
— Трохи знаю. Люблю їх зі студентських літ іще. А ви кого ж цитували, Богдане Сильвестровичу?
— Ліну Костенко! Це про Сковороду, про Григорія Савича.
Ступка на мить примружив очі й зацитував: «А я лечу, лечу, лечу, лечу! — Григорій Савич! — тихо шепочу. Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божественних пісень?»
Ступчине обличчя розм’якає, в ньому прозирає якась особлива ніжність.
— Так просто і так точно, дай, Боже, цій людині не втрачати здатність ті пісні божественні віршувати.
— На свій сором, не пригадую цей вірш. А там ще є щось?
— Він довгий, я не вивчив — ледачий бо. Бо, бо, бо! Там у кінці Сковорода сходить з постаменту й іде собі — крізь усе оце… Разом із самою Ліною… Він камінний, вона — із живої плоті… Я колись грав у «Камінному господарі»… Останній рядок у Ліни пам’ятаю: «Ми є тому, що нас не може бути». Не може, а ми є.
— Це справді так. Життя кожного з нас — це диво. Шансів так мало було… Мільйони сперматозоїдів змагалися за першість — і ваш виграв, ваш!
— Отож, — Ступка переможно усміхнувся. — Тож не біймося рухатись… «Нас не може бути», а ми є.
Фрагмент книжки Сергія Тримбача "Богдан Ступка. Метаморфози".- Київ: Дух і літера, 2022.