ОСНОВНИМИ ЙОГО ФАКТУРАМИ БУЛИ ЗЕМЛЯ І НЕБО…
17.07.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
16 липня минає 130 літ від дня народження Данила Демуцького
Це він зняв «Землю» - імені Довженка й імені себе ж. Непроминущий шедевр, візуальна симфонія за мотивами Українського Космосу…
Демуцький (1893-1954) прийшов в кіно у середині 1920-х, служив фотографом на Одеській кінофабриці (нині кіностудія). Стежив за тим, як знімають кіно оператори, котрі на той час були замкнутою кастою - пробитися у їхні ряди було річчю малоздійсненною.
Ось комедійку ладнають, «Вася-реформатор», за сценарієм якогось Довженка. Оператором німець Йосеф Рона. Мав власний кіноапарат, до якого нікого й близько не підпускав. Свої об’єктиви позначав фарбами, й відтак командував подати «зельони» чи «красній», тільки щоби не видати якихось професійних секретів… От як до такого підступитись, як у нього чогось навчитись? Український оператор Олексій Калюжний, помітивши зацікавленість Демуцького, та оцінивши його талант фотографа, дав свій кіноапарат на одну ніч. Данило був чоловіком кмітливим - кілька разів розібрав і зібрав апарат, второпуючи, що й до чого. І все - міг знімати. Міг - і знімав. Кінооператор Данило Демуцький, у підсумку, виявився простим собі генієм візуальності. Треба зрозуміти одну річ: українське кіно, по-справжньому народжене у 1920-ті роки (до того було щось напіваматорське, оперетково імітаційне), коли означились контури національної державності, засновувалось передусім на пластиці, на акцентування космічної унікальності українського буття. Це кіно настало в часи розрухи, опісля революцій і воєн, й відтак найважливішим було ствердити відчуття України як Землі, як Космосу, Нової Гармонії. Роль Демуцького у цих процесах годі переоцінити…
А народився він селі Охматові Київської губернії (нині Уманський район Черкаської області). Його батько, Порфир Данилович, був лікарем, що практикував по всій окрузі, а також знаним фольклористом і музикантом, засновником одного з перших в Україні народних хорів.
З 1903 учився в Другій київській гімназії, де, зокрема, захопився фотографуванням. Від 1911 навчався в Київському університеті – спершу на медичному, а згодом на юридичному факультетах. Захоплюється фотографією і доволі швидко стає професійним фотографом. Улюблені жанри – пейзаж та портрет. У 1921-1925 працює у фотолабораторії при Музеї антропології та етнографії Всеукраїнської Академії наук, у фотомайстерні театру “Березіль”. У 1925 р. переїздить до Одеси, де очолює фотолабораторію місцевої кінофабрики. З 1926-го працює кінооператором. В Одесі зняв фільми “Вася-реформатор” (разом з Й.Роною, за сценарієм О.Довженка), “Ягідка кохання” (перша режисерська робота Довженка), “Свіжий вітер”, “Людина з лісу”, “Примхи Катерини”. Першим великим досягненням Демуцького став фільм Георгія Стабавого “Два дні” (1927) – драма про розчарування, про стрімкі історичні зміни. Наступною роботою була співпраця з Довженком в “Арсеналі” (1929), де оператор використовує деякі стильові набутки німецького експресіонізму, створюючи трагедійну фреску переходу до нової доби, нових вимірів людського життя.
У 1929 повертається до Києва і починає працювати на Київській фабриці ВУФКУ (майбутній Київській кіностудії). Першим став фільм “Земля” (вийшов на екрани 1930) – продовження творчої співпраці з Довженком. Попри агіткову історію, покладену в основу стрічки – фільм подав образ гармонійного хліборобського всесвіту, який не дуже надається для глобальних агресивних експериментів. Камера Демуцького, зокрема завдяки використанню особливої оптики, монокля, дозволила досягти ефекту пом’якшеного зображення, космічної первозданності. Зйомка з нижніх точок увиразнила міфологічну компоненту картини – люди поставали тут у масштабі землі й неба. Пейзажі насичені повітрям й особливим ліричним світлом. Ці та інші особливості фільму зрештою витворили непроминущий шедевр українського та світового кіно – від 1930-х рр. “Земля” незмінно зараховується до найбільших планетарнЗа тим Демуцький знімає картини “Фата моргана” та “Іван” (у співавторстві, режисером був Довженко), а з 1935 до 1940, після арешту, змушений перебувати в Узбекистані, в Ташкенті (причиною було абсурдне звинувачення у зв’язках із закордоном), де працює на студії документальних фільмів та займається фотографією (здебільшого у жанрі пейзажу). 1940 р. повертається до Києва. У роки війни знову опиняється в Ташкенті. Там знято ряд ігрових фільмів, які користувалися успіхом у глядачів: “Насреддін в Бухарі” (1943), “Тахір і Зухра” (1945), “Пригоди Насреддіна” (1947).
Від 1947 і вже до самої смерті в Києві. Оператор-постановник фільмів “Подвиг розвідника” (1947, ця робота – у співдружності з режисером Борисом Барнетом – тривалий час була абсолютним “кіношлягером”, улюбленцем масової аудиторії), “Тарас Шевченко” (1951, найкраще вдалися натурні епізоди заслання поета), фільм-вистава “Калиновий гай” (1953, остання робота майстра). Третій інфаркт остаточно підірвав здоров’я оператора, він помер 7 травня 1954 р. і був похований на центральній алеї Байкового цвинтаря, в одній могилі з батьком.
Таким, у короткому викладі, було життя Демуцького. Його спіткала доля багатьох українських митців і літераторів – блискучий початок, а потім арешт, сфабрикована справа, заслання (і то ще добре, не всім так «щастило») до Ташкента. Там він багато в чому сприяв формуванню узбецького кіно. Тільки по війні почав знову працювати в Києві, та смерть уже ходила за ним назирцем…
Демуцький належить до покоління фундаторів української школи кінооператорства, однієї з найсильніших і найяскравіших, дотепер, у світовому кіно. Симптоматично, що уже 1930 року з’ява цієї школи була не просто зафіксована, а й осмислена - у невеличкій книзі „Три оператори” Миколи Ушакова. Київського поета, до речі. Перше, на що звернув увагу Ушаков, це зміна поколінь: „На зміну довоєнним операторам, які працювали в українському кінематографі, прийшли свіжі кадри молоді”. І це не просто омолодження, прихід нових людей, це передусім формування нової естетики, в основі якої принципово інше візуальне мислення. Ще донедавна, писав Ушаков, основні заповіді операторства були такими: „Ніч не повинна відрізнятися від дня. Актор завжди мусить бути освітленим. Якщо декорації вийшли темними, їх треба перезняти, аби глядачі бачили, на що пішли гроші”. Тобто йшлося про правила суто ремісничі, оператор виконував роль „зйомщика”, він забезпечував те, аби в кадрі було все видно, в першу чергу актори. их досягнень кінокультури.
Доти, писав Ушаков, оператори перебували в тіні режисерів і акторів. Одначе роль і місце оператора в ході роботи над фільмом змінилися, - настільки, що „неможливо точно розмежувати функції оператора і режисера. Оператор – точнісінько так, як і режисер – керує організацією матеріалу для зйомок, він будує кадр, він розподіляє світло й тінь. Керуючись освітленням, він організовує і саму зйомку, використовуючи ті методи і прийоми, якими він володіє (...) Слава постановників „Арсеналу”, „Землі”, „Людини з кіноапаратом” й „Одинадцятого”, - писав Ушаков,- повинна належати не тільки Довженку і Вертову, а й Демуцькому та Кауфману”. Власне творчості названих операторів, а також Олексію Калюжному і присвячено книжку.
Справжній успіх приходить до Демуцького у співдружності зі своїм ровесником Довженком. „Було вирішено,- оповідав Ушаков про перший справжній успіх тандему,- що фото-графіка „Арсеналу” повинна бути сухою, жорсткою і максимально насиченою. Однак вона не була доведена до тієї простоти, яка є такою характерною для кадрів „Землі”.
„Арсенал” – це переважно візуальна симфонія, один із перших зразків філософії, оповіданої мовою пластики.Безумовним є вплив тогочасного німецького кіно, яке першим досягло повноцінної візуалізації, коли зображення в кадрі не ілюструє написане в сценарії, чи викладене у тій чи іншій словесній конструкції, а формує власний передкамерний часо-простір.
В „Землі” було зроблено новий крок у розвитку названої стратегії візуалізації національних реалій. Доти українське село знімали в дусі примітивів: хати під стріхами, „садок вишневий коло хати”, грудасті жіночки... Ось як відтворює сучасник Довженка й Демуцького Микола Ушаков візуальну поетику фільму: „На горизонті ні хат, ні дерев. Трактор зупинився в полі. Видно тільки його колесо. Один тракторист стоїть біля колеса, другий сидить, похнюпившись.
Пшениця і поле. Дівчина і соняшник – і більше нічого. Основна фактура картини – земля і небо. Вони зняті на панхроматичну плівку, яка зберігає природні відтінки кольору. Жовтий соняшник на ній виходить світлішим, ніж синє небо, в той час як на звичайній плівці жовтий колір буде чорним, а синій – білим.
Кадр оголено до останньої межі можливого. З нього викинуто усе зайве, все, що могло б відволікти увагу глядача від основної ідеї.
Так приходить зрілість”,- констатує автор. Справді, було досягнуто дивовижного результату. Оповідь про реалізацію ідеї колективізації в українському селі відійшла на другий план (що й викликало різку критику з боку ідеологічної журналістики на кшталт Дем’яна Бєдного). А головне в картині – український світ як складова Космосу, як прояв його досконалості. Відтак чимала кількість кадрів наповнена повітрям, сонцем і небом, в них спостережено домінацію природніх, нерукотворних начал. Тим самим заперечувався авангардистський пафос необхідності удосконалення природи, в тому числі людської. Прозирала давня землеробська міфологія з її ствердженням космічних сил, їх верховенства, їх життєдайної краси…
Арешт - спершу 1932-го, а потому 1935-го - багато що просто зламали в долі Демуцького. Повноцінне творче життя тривало усього лишень кілька років. Не тільки у нього. Так було навіть у Довженка, якого ніхто не саджав у в’язницю. Зламали хребет цілому поколінню українців, які започаткували процес Відродження нації…
Думаймо сьогодні, пригадуймо Данила Демуцького, генія, що творив свій світ із простого матеріалу - світла сонячного, неба пресвітлого, землі, яка народжує нові і нові життя: прекрасні і повноводні. І красу витвореного уже нікому й ніколи не перемогти.
На фото: Данило Демуцький; кадри з фільму "Земля" (1930).