Слава нашим воїнам, кажемо ми весь час і, звісно, маємо рацію...
13.07.2023
Наталя Соболєва
Слава нашим воїнам, кажемо ми весь час і, звісно, маємо рацію, тому що на них лежить велика відповідальність, вони – там, у самому пеклі і завдяки їм ми тут можемо жити, працювати, відпочивати.
Але мало хто згадує про дружин воїнів, яка ж величезна відповідальність лежить на них, як вони мають любити, терпіти, чекати, знімати втому і негатив, поступатись, бути обережними у висловлюваннях, посміхатись, вірити і підтримувати, підтримувати, підтримувати. В епоху фемінізму хтось скаже - тобто, що, бути жертвою? Покласти своє життя? Саме-саме, але не так пафосно. Тому що, як на мене, це і є теперішнє життя, місія, мудрість і справжнє кохання. Коли Він там – чекати, писати, залишати щось приємне в тих же соцмережах. Знаю (ще з 2014 року), як приємно дорослим чоловікам отримувати у тих умовах, де вони є, якісь теплі слова, якісь прості подарунки, смаколики, малюнки. Це все – дуже підтримуючі речі. Одна моя приятелька запитує чоловіка – тобі труси, цигарки або тістечка?, а ще й треба знати її інтонацію, після якої неможливо не посміхнутись. У неї самої повна голова проблем і можна ходити про них розповідати, але ні… вона завжди знайде хвилинку (це дійсно хвилинка), щоб підкинути щось смішне своєму коханому. У всіх цих деталях є один потужний меседж – я з тобою, я тут, я люблю, я пам’ятаю.
Але найстрашніше починається не тоді, коли чоловік їде Туди, а коли він Звідти повертається. Найважче – дочекавшись, прийняти. Тоді, коди пекло війни входить в твій дім разом з чоловіком, у якого не залишилось сил та ресурсів. І тоді найголовнішим ресурсом стає дружина. Там були чужі-свої, а тут своєю має стати жінка.
Має – думаю я? Має. Якщо вона дружина. Забезпечити спокій, розуміння, існування без нервів і знову ж таки підтримку.
Якщо наша держава за 9 років не зрозуміла, що потрібні серйозні реабілітаційні центри, без яких воїн навіть вдома не може з’являтись, то вона нескоро це зрозуміє. Тож навантаження ляже на близьких, це вже зрозуміло. І до цього треба бути готовими. Читати, узнавати, запитувати, думати… І все вийде, то такий іспит, який треба здати.
Впевнено про це кажу, тому що афганський синдром спостерігала не з іншої сторони вулиці, а ще - з 2014-го спілкуюсь і з воїнами, і з їхніми дружинами і бачу результати жіночої «праці» (або її відсутності).
Звісно, бувають такі речі, що не дай Боже, тоді жінка сама не вигребе, але це вже інша справа. Тут знадобиться спеціаліст і такі є… Багато наших психологів переорієнтували себе на військову тему і вже мають нормальні результати роботи з пораненими, з контуженими, з травмованими. Є величезний ізраїльський досвід, коли людину ставлять на ноги, не інвалідизуючі її. Цей досвід потрібен нам як нікому, тому що за такого масового травмування, як в Україні, суспільство у подальшому не зможе існувати повноцінно.
Тож, чекаємо, віримо, підтримуємо, а якщо пекельно-незрозуміло – треба шукати профі. Можу надати контакти. Якщо потрібно, пишіть в оп.
Всім бажаю добрА, здоров’я, витримки – останнє чи не найголовніше у всьому цьому.