«У РАДОСТІ РОЗЧИНИТЬСЯ ВСЕ, НАВІТЬ СМЕРТЬ…»
02.07.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Десять днів тому у ЛЮДМИЛИ ІВАНІВНИ МЕШКОВОЇ трапився ювілейний день народження. А позавчора, у четвер, ми зустрілися з нею в Будинку кіно, побіля стіни на 3-му поверсі, коло Червоної зали (на фото вона сама і ми з нею удвох саме там) - стіни, чия площина заповнена керамічними тарелями і предметами іншої конфігурації - і це все символи кіно, екранного мистецтва, яке акумулює в собі світло у стужавілій темноті, що ось-ось розродиться світлотінням… От се незвичайна робота художниці ще 1975 року!
А тут поруч ось, біля тієї ж Червоної зали, де нині бібліотека, колись був бар: білі крісла, блакитна підлога, на стіні ще одна композиція Мешкової, незвичайні напої і страви, незвичайні гості… Це ж Храм, Храм мистецтва, чому ми нині це почали забувати?!
ЛЮДМИЛА МЕШКОВА - видатна майстриня кераміки і пластичних мистецтв в цілому, авторка стінописів у кількох храмах (у неї і портрети звичайних й водночас незвичайних людей вражають своїми ликами), творець керамічного панно в Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО - «Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…», так це називається.
Ми не тільки зустрілись, а ще й поговорили - на відеокамеру. Готується ювілейний вечір майстрині, народної художниці України, він відбудеться 21 вересня у Червоній залі Будинку кіно. Цей запис є складником процесу підготовки… Приходьте, буде цікаво і буде незвичайно!
Говорити з Людмилою Іванівною - суцільна насолода. Ось що значить великий митець - це й постійний потік мислення, творення мислеобразів - ось зараз, на твоїх очах…
Жахаючись сам, а все ж запитую:
- Мені вже багато літ, уже ніби вибігаю на фінішну пряму… Одначе я не вірю в те, що помру, не вірю й квит. Не божевільний, як бачите й чуєте, а все одно не можу уявити: як то, ви всі будете, увесь світ буде - а мене вже у всьому цьому не буде. Як ви, Людмило Іванівно, на цю колізію дивитесь? Тим більше, що у вас є підстави думати про своє безсмертя - ви себе увічнили у стількох витворах!
Відповідь не можу відтворити дослівно, не маю запису. Але посутньо так:
- І я не вірю. Хоча бачите, коли я щось роблю - мене при цьому немає.
- Вас?
- Мене. Є світ, який повинен у моїй роботі самовиразитись. Не я в тій роботі, а - світ!.. То ж смерть - її нема
є, не може бути. Є світ, є радість Буття і в ній усе тане, розчиняється - і смерть також… І далі, далі - неймовірно цікаво!
Запитую про оте панно Мешкової в ЮНЕСКО. Був конкурс, у ньому взяли участь видатні митці. І от оголошують результати конкурсу.
- Я стою за кулісами і чую: переміг Мадам… Думаю: який же це Мадам? І тільки через кілька хвилин до мене доходить, що той, чи то пак та мадам - це я! Досі не можу повірити…
Так, хоча робота була ще та - площею 55 квадратних метрів. Як от ся тендітна жіночка все це змогла зробити - для мене загадка, але ж зробила!
Людмила Іванівна страшенно любить кіно. Прочитала мені цілу лекцію про фільми Романа Балаяна - у всьому власний погляд і власна інтерпретація.
- Ви знайомі з Романом Балаяном?
- Ні. То й що? Я люблю його фільми, по багато разів переглядала їх. Значить, і його люблю.
Потому ми сиділи в кафе Будинку кіно і навколо Людмили Іванівни, раз по раз, з’являлись молоді чоловіки. Її знають, її люблять. І вона вся аж світиться якоюсь особливою приязню, любов’ю до всіх і до кожного.
Це митець, мисткиня, людоньки. В ній світло акумулюється, щоби потім відтіснити пітьму…