«С ВАМІ, ФІЛОЛОГАМІ, НАДО ТАК: АУДІТОРІЯ - КГБ, АУДІТОРІЯ - КГБ!»
27.06.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
50 літ тому я і мої однокурсники по філологічному ф-ту Київського університету отримали дипломи про вищу освіту (продовження).
Наведена в титулі фраза належала нашому викладачеві кафедри військової підготовки (з другого по четвертий курс, один день на тиждень, ми навчались військовій справі) підполковнику Булатову Камілу Шариповичу (інше ймення - Коленвал Шарикоподшипніковіч, оскільки він читав ще й автодєло). Одвертий чолов’яга був, що думав - те й говорив: «Ви, філологі, очєнь подозрітєльний народ, за вамі нужен глаз да глаз!».
За нами й стежили. Справді, якщо ти обрав україністику - значить подав заявку на звання «український буржуазний націоналіст» (буржуазний, бо це ж тлєтворноє вліяніє із-за бугра»), або й простіше - бандерівця. Що там КГБ, доволі довго одна із моїх родичок, заледве я переступав поріг її хати, іронічно констатувала: «О, пан Бандера приїхав!». При тім, що любила й любить мене, як і я її (ні, давно вже її уявлення про український світ змінився, але ж тоді, у радянські часи, було ще так).
Ми, звісно, розуміли, що за нами ведеться стеження - як за потенційними ворогами системи. Знали і навіть почасти пишались. Ми, студенти-некияни, жили у гуртожитку на вулиці Ломоносова, на околиці, їхати туди треба було 38-м автобусом із тодішної площі Богдана Хмельницького. Йшли на зупинку повз приміщення КГБ УССР на Володимирській (всі знали, що то є, хоча жодної таблички там не було - мовляв, засекречено). Так от, один із моїх однокурсників, проходячи повз монументальну споруду, насував поглибше шапку чи картуза і тикав пальцем на гебешні двері: «Мене тут знають!». У його голосі звучала ледь прохована гордість, вона, зізнаюсь, проймала й мене: бояться нас, вражі діти; тому й стежать.
Насправді усе було не так вже весело. Ми вступили в університет 1968-го, коли совітські танки увійшли в Чехословаччину. Хоча ілюзії і оптимізм часів Відлиги ще зберігалися… Недовго. Арешти, пішли арешти. Навесні 1973-го зарештували Василя Овсієнка, на курс старшого від нас (я добре знав його, навіть рік жив з ним в одній гуртожитській кімнаті; потому Василь пройшов неймовірно важкий шлях боротьби, пройшов з честю, неймовірною гідністю!). Нас зібрали на збори і попередили: «оточують вороги, Овсієнки такі собі, належить бути пильними…». Арештували Івана Дзюбу, чию книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» усі ми добре знали. Уже в кінці 73-го відбувся арешт Сергія Параджанова, його «Тіні забутих предків» викарбували мій мистецький світогляд (у 1980-му, в журналі «Искусство кино», я видрукував статтю про «Тіні…» і українське Поетичне кіно, в якій не приховував свого захоплення фільмами Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики; у Києві видрукувати щось подібне було річчю абсолютно крамольною).
Ми закінчували університетський курс не скажу, що з відчаєм, але з чітким розумінням того, що Україну знову повели на розп'яття. Що робити за таких обставин нам, початкуючим україністам? Історичний досвід підказував: треба замовкнути, не говорити і не робити нічого зайвого. Узагалі - посіріти, злитись з навколишнім політичним та ідеологічним пейзажем…
Озираючись сьогодні в те минуле, мушу з гордістю сказати: мої однокурсники обрали інший шлях. Ні, жодного з нас не назвеш дисидентом. Одначе ми працювали - уперто і послідовно - задля ствердження України і українства. У цьому був спершу спротив, а далі - від середини 1980-х, усе частіше радісне відчуття того, що вітер історії дме тобі в спину. Той самий вітер, який карлик Путя-Путін намагається загасити нині; тільки зріст замалий...
Й сьогодні, проходячи повз колишній КГБ (нині це вже інша інституція, СБУ), я мимоволі стишую крок і пригадую фразу мого товариша: «Мене тут знають!». Вони нас узнали - тепер це Україна. Яку рашистсько-сталінське КГБ ще недавно збиралось прибрати до рук за тиждень-другий (вкотре!?). Та вже кілька віків ми їм не даємось, кілька віків… Ні, погано вони нас знають, погано. Так і не вивчили...
(далі буде)
На фото: Червоно-революційний Київський університет завжди був під контролем расєйскіх спецслужб. І завжди, таємно чи явно, їм протистояв... Як і корпус жовтий, за прикладом Тараса Шевченка.