ЗМЕРТВІННЯ ДУШ - ЯК ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ?
23.06.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
У 1955 році швейцарець Фрідріх Дюрренмат написав п’єсу «Візит старої дами». Ставили її незчисленну кількість разів, в Україні так само, у Києві, в театрі імені Івана Франка, так само. І от, знову франківці, режисура Давида Петросяна, переклад українською - Віля Гримича; чудовий переклад!).
Вистава називається просто: «Візит». У якомусь сенсі гоголівський сюжет. Справді, Гоголь любив оповідати про візити… Ті самі, що виявляють-проявляють в гостеві, в гостях містичні профілі. А головне - радикально-містичних перетворень зазнає те людське середовище, куди потрапляє гість, візитер (ну, Хлєстаков який-небудь).
Оповідка чи анекдот: у Дюрренмата в містечко приїздить з такою собі ревізією (тільки йдеться про ревізію минулого) людина і все йде шкереберть. Настільки, що й сама візитерка (у цій ролі Наталя Сумська) перетворюється на скульптурний монументик - чи не з чистого золота. У фіналі той монументик розламують на шматки і розносять… Ну, чомусь пригадався пам’ятник Леніну у центрі Києва: лупнули його, упав і розлетівся на сувеніри.
Хоча це вже версія Петросяна, у Дюрренмата «на золото», кажучи умовно, перетворюється дотепер бідне місто. Накачане-підкачане грішми візитерки (мільярд, ніяк не менше), грішми, які мільярдною кількістю «молотів» розбили гуманістичний ціннісний п’єдестал європейського життя. Зате відтепер усі в шоколаді і златі. А цінності, а принципи - хай про них гарикають жалюгідні інтелектуали-очкарики. Жити по-людськи, у побутовому вимірі, а інші тут не легалізуються, - ось основна цінність.
На перший погляд не зрозуміло - навіщо сьогодні переповідати, хай і в новій сценічній версії, історію, колись запропоновану швейцарцем? Історію середини минулого століття, коли Європа і європейці очухались після жахів Другої світової і повертались до нормального життя. Кіно, до речі, тоді відреагувало. Італійське у першу чергу. Котре від прямих спостережень драм соціуму в Неореалізмі перейшло до вивчення тонких матерій душі, яку поставили на споживацький конвейєр, у фільмах Федеріко Фелліні та Мікельанджело Антоніоні…
Вистава франківців так само про тонкі матерії. По-перше, йдеться не тільки про середину минулого сторіччя, а й про наші українські метаморфози - починаючи від 1990-тих. Досі так по-справжньому не осмислені. Що трапилось тоді? «Скажитє,- вєщал прем’єр-міністр Леонід Кучма у парламенті 92-го року,- што вам построїть? Я построю…». Народ безмолствовал.
Х-ха, тоді Кучма сам построіл, по своєму разумєнію. І разумєнію вчорашніх зеків, що з’єдналися в одну бравурну колону з учорашніми комсомольскими апаратчиками й іже з ними. Систему, вибудувану на великих числах. «Ми ж не країна дрібних лавочників», у нас ходитимуть мільярди. Пацани об’єднались навколо тих мільярдів, прибравши до рук усе імущество - двіжимоє і таке, що стоїть непорушно. У підсумку досі маємо корупційну систему, де поважна пацанва поважно тирить ті самі мільярди. Навіть війна не може того змінити.
Народ безмолствовал - в очікуванні того, що з мільярдів і мільярдерів посиплеться й на них. Відтак пішли далі. Були демократичні інституції - і їх не стало. Або їх перетворили на таких собі ліліпутів. Патаму што, за відомим афоризмом Януковича, «мєшают работать!». Ох, як же вони мєшают. І дотепер так - тож роблять вигляд, що нічого, окрім владних інституцій, не існує в нашій Україні. Точніше, в їхній. Добре, що у нас якимось дивом збереглися й інші люди - інакше не було би вже України...
Словом, історія про те, як уже не в якийсь городішко заштатний, на ймення Гюллен, в саму Україну (ну, так це мені прочиталося) в’їжджає дама - з візитом. Дама та, Клара Цаханасян, у виконанні Наталі Сумської, аж світиться красою, за якою стоять пристрасті, вартість яких - ті самі мільярди. З пристрастей усе й почалося колись - 17-літню Клару спокусив Альфред Ілла (Олексій Богданович у цій ролі точно окреслює шлях від безтурботного літнього шарамиги, алкаша до страстотерпця, який смиренно йде на плаху - за свої і не свої гріхи). Спокусив, зробив дитинку, а потому злиняв, та ще й по-підлому. Й оттепер звучить гонг - бої скінчились, тре’ платити. Власне готова платити Клара - мільярд гюлленській спільноті за рішення про убивство, страту Альфреда.
Перша реакція бургомістра (я бачив у цій ролі Богдана Бенюка, в чергу з ним грає Остап Ступка): ні, це суперечить нашим основоположним гуманістичним принципам, а це ті самі принципи, які не піддаються видозмінам за гроші. Відповідь Клер: «У мене є час, я почекаю…». Знала от сю властивість міщан - що в їхню голову укинеш, те й проросте, мало-помалу. А тут не щось - мільярд насіння «зеленої капусти»… Трішки терпцю садівника-городника, тільки й усього.
Бенюк і грає (з точною, сухувато-графічною пластикою) отакого сановитого міщанина: щораз виходить, стаючи поближче до авансцени і освітлювальних приладів, і з «глибинною переконаністю» виголошує те, що донедавна ним же заперечувалось. Ну, ростуть-проростають у ньому оті самі зерна, щедро политі зеленою пліснявою. За рекомендацією самого драматурга, який писав у своїх примітках до п’єси: «Від актора вимагається не так вже й багато: щоби зобразити людину він повинен відтворити лишень його зовнішню оболонку, себто наданий йому текст, за умови, що в тексті немає фальші». Немає-немає...
Увесь простір великої сцени, як це полюбляє Петросян, заповнений усілякою химерією (художник-сценограф - Даниїла Колот, художник по костюмах - Наталія Рудюк). Ланцюгами, до яких можна припнутись для стійкості на сцені життя, вдягачками, які можна присвоїти щиросердно й під ними сховати свою личину… Посеред того усього народ блукає, раз по раз єднаючись, сплітаючись в одненьку й суцільну тілесну масу: «та всі ж як один, та всі ж як один». От ся духопельна єдність (ну майже, як нас у школі вчили, «чуття єдиної родини») і служить таким собі виправданням: один чи одна можуть помилятись, а нарід в цілому - та ж ні, ні за яких обставин…
У фіналі п’єси Дюрренмата, повторюю, нарід щасливо мліє од розкошів. Хоча й фальшованих - бо все тут уже скуплено тією ж Кларою. У франківській виставі Клара ховається - спершу за маскою, а потому в нутрощі, в утробу златоглавого пам’ятника самій собі. Грошва ставить пам’ятний знак грошві - і тут же руйнується-поїдається тією самою грошвою, персоналізованою в конкретних ім’яреках.
Це про нас? Про нас. Хоча ж і про європейців у цілому. Не продавались би вони візитеру з Москви, кремлівському страшилкіну - не мали б ми нині війни в Україні. Нас закликають, і правильно роблять, побороти корупцію. Закликають люди з країн, де тієї самої продажності і дурнолиха неспівмірно багато, особливо у співставленні із заявленими принципами… На фото (з офіційного сайту Театру імені І.Франка) - сцени з вистави "Візит". Наталя Сумська і Олексій Богданович...
Текст із сайту газети День", 22 червня 2023 - https://day.kyiv.ua/.../zmertvinnya-dush-yak-tse...