«ЧИ ДОЖИВУ Я ДО КІНЦЯ ВІЙНИ?»
19.03.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Пишу книжку про Олександра Довженка. І раз по раз вростаю у його відчай, проливаюсь його слізьми. Бо він, неначе біблійний пророк, посеред велетенської війни уже прозирав ближнє майбутнє: як українців поженуть у нову неволю, у новий феодалізм і нищення. Прокурорів - ось кого посунуть на гору, «напрактикованих ще з 37-го року» убивати цвіт народу, його справжню еліту. А народ - просіюватимуть на диявольському решеті, нищачи усе добре, чесне і талановите…
І як він вижив у тому пекельному вогні, народ наш? А вижив таки, інакше не писати б мені цих рядків. Чи коли писати, то іншою мовою й під іншим кутом зору. “Україна,- писав Довженко у вересні 1945-го,- втратила під час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році».
Олександре Петровичу, саме у 1950-му я й народився. Пам’ятаю, чого це вартувало моєму роду і народу, от сей новий виток відродження, я пам’ятаю. А тепер нам, українцям, треба дожити до кінця цієї страшної війни, у якій орда зі сходу хоче Аканчатєльна рєшить вапрос с Украіной і украінцамі. І з цією метою убити нас всіх, або «вигнати в чужі землі на вічне блукання». Коли вже воно, оте диявольське поріддя, почимчикує-поблукає за виднокруг - аканчатєльно і навсіди?
«Таким чином,- продовжував Довженко,- Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни… вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік…
Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі…”.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО. ІЗ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ:
Чи доживу я до кінця війни? Чи подивлюся на пустелі, на кладовища? Чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру от горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя, Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків, синів і дочок, за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.
Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів - вони також поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді і досвідчені, в холодному своєму фаху. Напрактиковані почище німців, ще з тридцять сьомого року...».
На фото: Олександр Довженко.
А от се фото спаленого-знищеного українського села (пекло, от се воно і є) важко й ідентифікувати: чи це 1942-й, чи 2022-й??