ВСЯ УКРАЇНА ЗНОВУ ПОСТАВЛЕНА РАШКОЮ НА «ЧОРНУ ДОШКУ».
12.02.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Так само було 90 літ тому, у 1932-33-му. Коли села українські, «за провинності» перед Богом проклятою, але ж дияволом підтриманою большевицькою владою, заносились на так звані «чорні дошки». Це означало повну зупинку торгівлі в означеному селі, закриття школи і фельдшерського пункту, вилучення сільськогосподарської продукції у самих селян. І, зрештою, оточення села військом, щоби жодна жива душа не пролетіла, не проповзла…
Моя бабуся, Марія Семенівна, розповідала, як прийшли й до них: забрали все, придатне для їжі. Залишився тільки горщик з просом, на який присів Іванко, мій майбутній дядько Іван Федорович Середа (1918-1952)… Це село Янів (нині Іванівка) на Кіровоградщині.
Дехто навіть із росіян дивується: навіщо рашисти б’ють по цивільних об’єктах, у першу чергу тих, що забезпечують життєздатність наших сіл і міст? Мовляв, це ж нерозумно, бо налаштовує українців проти росії. А пуцька-опуцька не цікавить ставлення українців до рашки. Завдання ставиться те ж саме, що і 90 літ тому: очистити території від українців - тільки тепер уже назавжди. Хай ті українці або вимруть, або тікають у таку любу їм Європу - відтепер тут ординці рашкувати будуть… А диявол їх давно вже поставив у режим своєї повної підтримки.
Сталін - ось хто є архітектором, за кресленнями якого росія живе і нині. Історики (Євген Добренко, скажімо) уже звернули увагу на те, що СССР пізнього сталінського періоду (1945-53) як дві краплі води нагадує нинішню пуцькінську расєю. З лицемірним антиамериканізмом включно. З вождем косоруким на чолі. З нацистською ідеологією в основі, у чому, звісно, звинувачують українців чи поляків. З презирством до свого власного ніби народу, який для цієї влади є усього лиш біомасою, котрій подарували телевізори й комп’ютери - для спрощення керування інстинктами…
Учора знову летіли ракети в Україну. Чорти знову пхали свій писок до наших хат. А я пригадував, знов і знов (хоч давно не згадував - він же помер, коли мені було два рочки) Іванка, свого дядька Івана Федоровича. Він вижив, бо вижила родина - неймовірними зусиллями. Потому пройшов усю війну, дослужився до капітана і кавалера кількох орденів. Виходить, не тільки Україну захищав і виборював, а й сталінську систему, яка його, 14-літнього, засудила до смерті. Утім, смерть не забарилась, і через 20 літ після голодоморного привиду, у жовтні 1952-го, дістала його. 34-річного. Лишається тільки здогадуватись, стільки життєвого ресурсу було вичавлено з нього у той голодоморний страшний рік.
А мій батько, Василь Павлович, який теж воював і якого смерть покликала до себе на його 41-річчя. Мільйони українців знищила імперська орда, яка нині вирішила звести порахунки з нами уже назавжди.
Не забуваймо ту «чорну дошку», на яку нас знову хочуть поставити хвостаті нелюди. Не забуваймо, інакше знову, через роки, той, хто виживе, змушений буде воювати за ординські забаганки.
… Сьогодні уранці - перше, про кого згадав, крізь сльози, про дядька Івана. Його поховано на військовому цвинтарі моєї рідної Олександрії, тут порядкує міський військкомат. Хоча треба, нарешті, втрутитись і поміняти надгробок, російській мові тут не місце. А поруч з’явились нові могили - тих, хто загинув уже боронячи Україну і українців від клешоногих виродків.
Й одразу пригадав ( і фото відшукав 2018 року, див.), що за кілька метрів від могили Івана Федоровича упокоєно 47-річного Олександра Швеця (1971-2018). Сина моєї однокласниці Валентини Тимошенко (нині Чхатарашвілі), Царство йому Небесне і Вічна пам’ять!
Убивали, нищили покоління наших батьків і матерів, нині - наших дітей…
Коли вже западеться земля під цим московітським воїнством, із царства самого диявола? Пора уже, земля готова, ми готові, Бог готовий.