«ҐАЗДУВАТИ В ГОРАХ ТАК ТЄЖКО, ЯК КАМІНЬ ГРИЗТИ…»
13.01.2023
Sergiy Trymbach
В кінці минулого 2022-го року ІВАНУ ЗЕЛЕНЧУКОВІ (фото зроблено в його приватному музеї) виповнилось 70 літ. Він кандидат фізико-математичних наук, й водночас українознавець, краєзнавець, який багато праці, натхненної і сумлінної, поклав на вивчення культури Гуцульського краю.
Живе у Криворівні, селі, з яким пов’язані імена Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Гнатюка… Й історія творення фільму «Тіні забутих предків», який знімався у Криворівні та Жаб’єму (нині Верховина, там тепер музей видатної кінострічки). Про фільм, витворений генієм Сергія Параджанова і його колег, про етнокультурне коріння фільму Іван Михайлович знає все - ну, правда. Мене він називає професором, але насправді таким є саме він…
Ось фрагменти інтерв’ю із паном Іваном, взятим Василем Худицьким («Дзеркало тижня»).
«Подивімося на Україну. Приблизно на 90% вона рівнинна, а на 10% - гірська. І що вище піднімаєшся в Карпатські гори, то більше актуалізується питання: "Виживемо чи не виживемо?" Проблема виживання у високогір'ї постає на кожному кроці. А вирішити її можливо тоді, коли люди об'єднуються не тільки в родини, а й громади. У високогір'ї Карпат іще зберігся етносоціальний феномен толоки, коли ціле село сходиться допомогти комусь щось зробити […]
Я виріс у великій родині: у мого діда Миколи і бабусі Василини Зеленчуків народилося 18 дітей. Восьмеро померли маленькими, а десятеро виросли і стали ґаздами. Отже, було в нашій родині вісім сестер і двоє братів. Я на власні очі бачив, що означає велика родина. Жодне свято і толока не відбувалися без того, щоб вони не зібралися разом. Так сталося, що всі жили в одному великому селі під Чорногорою, яке має назву Зелене. Тільки одна сестра, Марія, вийшла заміж в інше село - Красноїллю […]
На Гуцульщині традиційно ділять усю роботу на жіночу і чоловічу. Гадаю, що такий поділ склався традиційно. Щоб хтось комусь казав, що робити - це було на другому місці. На першому був особистий приклад батьків: мама йшла робити - і діти йшли допомагати. Бо з того всі жили. Я 1952 року народження, але ще застав той час, коли в нашій родині сіяли льон, а потім виконували всі потрібні роботи, аби вткати полотно і пошити саморобну (зрібну) сорочку. Гуцульська зрібна сорочка - це справжній витвір народного господарства і мистецтва. Моя баба Василина заробляла на життя тим, що ткала людям полотно, а дід Микола працював мельником у водяному млині.
Цієї осені ми із сином Ярославом і внуком Павлом були в селі Голови і побачили, що все навколо покошено. Люди вже давно зрозуміли, що в цьому житті треба розраховувати лише на себе і на свою родину. В Україні на рівнині є жнива, а в нас - треба "зробити сіно". Це наші жнива. Одне "сіно" - це така кількість корму, якої зимою вистачає в середньому на одну корову. Зазвичай це сорок великих копиць. Були такі люди на Верховинщині (ми зустрічалися з ними), що робили за літо десять і більше "сін". Це давало їм змогу протримати упродовж зими 10 корів або 60 овець. Зробити "сіно" вручну одній людині практично неможливо. Щоб нормально робити одне "сіно" і не надірватися фізично, треба, щоб було хоча б троє-четверо людей. Господарювати в горах важко. Моя покійна мама Ганна казала: "Ґаздувати в горах так тєжко, як камінь гризти", тому й мусили одні одним допомагати […]
Щоб вижити в Карпатських горах, потрібно було вірити в Бога. От ми створили Асоціацію майстрів-будівельників, які ставлять будинки з дерева. І знаєте, що вони нам сказали? "Немає таких грошей, які б нам заплатили, аби ми робили в урочисті християнські свята". Це говорить про те, що люди, які живуть у горах, мають дуже глибокі народні й християнські вірування.
Ми колись із сином Ярославом підробляли тим, що знімали на відеокамеру гуцульські весілля. Це був дуже великий життєвий досвід. Я не бачив на Гуцульщині жодного весілля, аби молоді не вінчалися. А вінчання - це коли я присягаюся перед Господом Богом, що не покину своєї дружини аж до смерті! Якщо я ламаю свою присягу, це може погано позначитися на мені, на моїх дітях, онуках, правнуках... Переконаний, що одним з чинників міцності великих родин на Гуцульщині, крім господарських потреб, було ще й вінчання […]
У горах є традиція Дідівної задушної суботи. Є така гуцульська співанка: "Як приходить перед Дмитрем Дідівна субота, то збираються всі ґазди та й уся біднота". Тобто перед Дмитрем, а це 8 листопада, припадає основна Дідівна задушна субота. На Гуцульщині споконвіку "дідами" називають душі покійних предків. Для чого приходять до церкви усі ґазди й біднота? Щоб ушанувати пам'ять про всіх померлих, помолитися і дати матеріальну пожертву за душу всіх покійних родичів. У нас поминають своїх рідних і багаті, і бідні.
А ще є Провідна неділя. Це неділя після Великодня. Всі приходять на могили, і кожен згадує своїх предків. Дуже важливо, що ця духовна родинна традиція у нас зберігається. Навіть якщо хтось працює десь далеко, старається приїхати додому на Дідівну суботу і обов'язково - на Провідну неділю. Вважається, що коли він цього не зробить, то особистого щастя й честі в людей не матиме […]
Я не художник, але хочу скористатися метафорою: нехай Україна - це святий Софійський собор. Але той собор складається з великих цеглин. І кожна цеглина - це велика родина. А в тій родині є ще менші цеглинки - сім'ї. Так от, не можна збудувати собор як найвищу мрію українського народу, якщо не будемо дбати про родину. Так само як будувати будинок, людину слід учити проектувати своє життя і свою сім'ю.
Я майже 20 років працював в Інституті українознавства, коли директором там був професор Петро Кононенко. Йому зараз 85 років, він вже не працює в інституті, а пише книжки. 2001 року він спільно зі своїм сином Тарасом, який нині очолює кафедру історії філософії на філософському факультеті в Київському університеті імені Шевченка, написав актуальну книжку "Філософія родинності". Вона мала практичне впровадження у школах Гуцульщини […]
У родинах надзвичайно багато залежить від жінки. У народі кажуть, що жінка тримає хату за три кути, а чоловік - за один. І це справді так - жінка й сім'ю, родинне вогнище також тримає. Жінки народжують нове життя, а чоловіки - ні. Завдання чоловіка - охороняти сім'ю і забезпечувати її економічний стан. Все інше в родинах залежить від жінки-матері […]
Нам треба вчитися всього найкращого, що збереглося в Європі. Але й ми зберегли багато хорошого, що західна Європа давно втратила. Думаю, їм є і в нас чого повчитися. Наприклад у плані етнодуховному, етнокультурному і етномистецькому. Особливо цінне збережене відчуття громади, відкритість, щирість, творчість... Тому, щоб не втратити родину, маємо насамперед любити дітей. У Біблії написано, що якщо ти не любиш брата свого, то не можеш любити й Бога. Тому любов - це Бог. Усе тримається на любові. І в родині - насамперед». - https://zn.ua/.../ivan-zelenchuk-tak-samo-yak-buduvati...
І ще - довідково.
Іван Зеленчук займається також підготовкою щорічних науково-практичних конференцій, які проводяться в рамках традиційних Гуцульських фестивалів. Проводить експедиційні українознавчі дослідженням етносоціальної системи Гуцульщини, народного мистецтва гуцулів, пам’яток історії та культури регіону Гуцульщини, виявляє і досліджує цінні об’єкти природи Чорногірського масиву, Гринявських і Чивчинських гір, яким варто надати статус пам’яток природи, розробляє і впроваджує в практику роботи освітньо-культурних закладів Верховинського району такі науково-практичні проекти: «Школа гірського господарства гуцулів», «Загальний опис села на Гуцульщині», «Книга літопису села», «День села».
Підготував і опублікував брошуру «Етноекомузей Криворівня» (2001 р.), в якій обґрунтував підстави надання цьому історичному селу статусу «Гуцульського села-музею Криворівня» під відкритим небом, виступив організатором створення у м.Верховині приватного музею Василя Хімчака – Хати-музею кінофільму «Тіні забутих предків».
Спільно з науковим співробітником Філії «Гуцульщина» ННДІУ, головою Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Дмитром Михайловичем Ватаманюком бере участь у підготовці щорічника «Гуцульський калєндар» та журналу «Гуцульщина».
На фото: КАРПАТИ, КРИВОРІВНЯ, у приватному музеї ІВАНА ЗЕЛЕНЧУКА, де зібрано чимало предметів, речей, витворів народних майстрів...
ІВАН ЗЕЛЕНЧУК на фото - праворуч у другому ряді. У першому - з лівого боку й праворуч: драматург, сценарист Павло Ар'є кінооператор, педагог, а віднедавна й літератор, сценарист Юрій Гармаш, далі Сергій Тримбач.
Поруч Зеленчука водій Олександр (прошу вибачення, тут можу помилитись в імені). Це вересень 2019-го, це експедиція творчої групи, що працювала над фільмовим проектом "Тисяча снопів вітру»" (задум-фантазія Івана Миколайчука, активований його побратимом Юрієм Гармашем).