РЕЖИСЕРУ ТАРАСОВІ ТКАЧЕНКУ ВИПОВНИЛОСЬ 47!
13.12.2022
Сергій ТРИМБАЧ
НСКУ, Українська кіноакадемія
11 грудня. 47 - сакральна цифра, принаймні для мене. Завдяки Антону Чехову. Пригадуєте, з яким відчаєм його Войницький, він же Дядя Ваня, вигукує «Мне сорок семь лет!...» - і майже нічого вартісного позаду.
У Тараса Ткаченка немає підстав вигукувати щось подібне. Він у розквіті творчих сил, Однаково успішно працює і в ігровому, і в неігровому кіно. Щойно завершив, разом з групою колег, документальний фільм «Битва за Київ». Так, про події, які ще болять, ще свіжі. І які так важливо вже сьогодні осмислювати, не чекати кращих часів.
Тарас виріс в сім’ї професора філології Анатолія Ткаченка, сам отримав філологічну освіту. Режисерський факультет Інституту імені І.Карпенка-Карого (майстерня Бориса Савченка) був уже потому. Таке поєднання освіт виявляється дуже ефективним - уміння працювати з текстами і творити тексти з неба не падає. Воно у Тараса є - почасти від батьків, але й від освіти гуманітарної так само. Ну, і здібності, звісно. У такій-от збірці.Ще одна риса, чи то пак якість від тієї освіти - універсалізм. Ткаченко із видимим задоволенням працює і в короткому метрі, і у некоротенькому-довгенькому. До прикладу, короткометражний «Собачий вальс», який завбільшки з той самий вальсовий хронометраж. Ада Роговцева тут у не зовсім звичайній ролі, де два головних персонажі не мають жодних діаложних слів, зате є чимало інших засобів виразності. Саме ними вона блискуче й оперує. Її вчителька музики, Світлана Георгіївна, буквально світиться у кожному кадрі! Поряд Миколи Олійника… У них роман, зітканий з поглядів, шумів і згуків, які то спалахують звуковими свічами, висвітлюючи поле стосунків двох, то знову пригасають… Точна драматургія Ії Мислицької, точна, до міліметрів, режисура, яка не полишає без контролю жодної точки обраного часо-простору…
Найуспішніший фільм Тараса - «Гніздо горлиці» (2016). Не новий, ніби ж то, матеріал - доля українських заробітчан. Одначе до того все це зазвичай подавалось як екзотика, з домішкою ексцентрики. Українець чи українка за кордоном - це ніби цирковим дротом пройтися: цікавість навпереміш зі страхом бумкнути до самого низу.
У Ткаченка ні цирку, ні дроту. Хоча на головну роль узяв Римму Зюбіну, яка могла, і може, і не таке ще. Це коли судити по її кіноролях, здебільшого у серіалах. Одначе режисер бачив Зюбіну в театрі… Її театральні ролі давали підстави режисерові сподіватися на те, що він дістане бажане – психологічно добре мотивовану партію головної героїні, жінки з Буковини, яка рушає на заробітки до Італії, внаслідок чого обрушується сама конструкція її родинного життя.
Такий собі неореалістичний дискурс, який підсилюється зйомками в Італії, в Генуї і присутністю двох італійських акторів, Ліни Бернарді (знімалася у самого Фелліні) та Мауро Чіпріані. Ніякого акторства, жодної демонстрації техніки, естрадного блискотіння (о, як миготить в очах од сучасних звйозд)… Емоції тільки внутрішніми каналами, ніякого «нервопускання». Ну, як та ж чеховська - і Зюбінська! - Соня, у незабутній виставі «Дядя Ваня» Молодого театру (режисер Станіслав Мойсеєв): сіра мишка, мішкувате вбрання, забиті кудись поглибше реакції на світ, ближній і далекий. І – вибух у фіналі, із метафізичною з’явою янгола в особі самої героїні.
Поруч Зюбіної в «Гнізді горлиці» працюють Віталій Лінецький (пішов з життя під час роботи над фільмом, що суттєво ускладнило і драматизувало знімальний процес), Наталя Васько (колега по Молодому театру, блискуча, ефектна, і - глибока актриса), Микола Боклан – без таких акторів було би важко досягти отакого результату. А він у дивовижній реальності Дарини як такої. Тут немає жодного натяку на «малоросійську мелодраматику», з її надривом і акцентуванням місцевого колориту (хоча є такий, це Буковина, одначе в співставленні з Генуєю; Дарина дивиться на звичний побут очима італійки). Немає тут і перетягування ковдри на себе – Зюбіна органічно існує в дуже сильному акторському ансамблевому середовищі. І так далі…
У підсумку маємо кінофільм, який просто міняє карту кінематографічних буднів. Бо ж руйнує усталену, в глядацькій уяві, матрицю, за якої кіно – це коли стріляють (о, в «Горлиці» рушниця так само є, і стріляє – тільки не бутафорськими кулями), гвалтують, викрадають, влаштовують гони і перегони. Жанрової послідовності тут жодної – і завдяки режисеру, і завдяки акторам, Зюбіній передусім. Доросле кіно для дорослих глядачів, а не гра в піддавки задля посиленого слиновиділення…
Менш вдалим вийшов «Чорний ворон» (2019), за відомим романом Василя Шкляра. Утім, наскільки я знаю, Ткаченко по суті справи рятував картину опісля невдалих спроб первісних зйомок. У підсумку вийшла доволі професійно зроблена стрічка, хоча її герой, у виконанні Тараса Цимбалюка, надто вже якийсь казковий, що посилюється екранним середовищем, очищеним від реалістичних подробиць. Саме цих подробиць тут і не вистачає. Якийсь музейно-етнографічний простір, а не реалії життя. Складна історія постановки фільму таки далася взнаки. Менш вдалим вийшов «Чорний ворон» (2019), за відомим романом Василя Шкляра. Утім, наскільки я знаю, Ткаченко по суті справи рятував картину опісля невдалих спроб первісних зйомок. У підсумку вийшла доволі професійно зроблена стрічка, хоча її герой, у виконанні Тараса Цимбалюка, надто вже якийсь казковий, що посилюється екранним середовищем, очищеним від реалістичних подробиць. Саме цих подробиць тут і не вистачає. Якийсь музейно-етнографічний простір, а не реалії життя. Складна історія постановки фільму таки далася взнаки.
Зате у чотирисерійній стрічці «Мама» (2021) життєвий простір постає у своїй поліфонії і багатстві проявів. Знову, як і в «Собачому вальсі» та «Гнізді горлиці», стовідсоткове попадання з виконавицею головної ролі - Олесею Жураківською. Її Ніна їде на Донбас, окуповану його частину, аби визволити з полону свого сина. Режисерові вдалося збалансувати умовності жанрової колодки і безумовність проявів живого життя - те, що трапляється доволі рідко.
Був у життя Тараса епізод, коли його обрали головою Національної спілки кінематографістів. З моєї подачі, кажучи одверто. Саме в 40-річному режисерові я бачив майбутнє Спілки. Одначе вже за кілька місяців потому він подав заяву про відставку. Причин того було кілька, але жодна не виглядала катастрофічно. На мій погляд, звичайно. Так чи інакше, але тим самим розвиток Спілки суттєво уповільнився. Хоча нині, видається, зростає переконання щодо значущості цієї громадської інституції…
Тарасе, вітаю! 47 - це лиш половина шляху. Мандрівка ще буде довгою, мусимо тримати себе в формі. Будьмо!