«ТА НЕ ОДНАКОВО МЕНІ, ЯК УКРАЇНУ ЗЛІЇ ЛЮДИ ПРИСПЛЯТЬ, ЛУКАВІ…»
29.11.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
175 літ одній із найвідоміших поезій Кобзаревих…
Знаменитий, хрестоматійний вірш ТАРАСА ШЕВЧЕНКА «Мені однаково…», написаний у казематі Третього відділення у Санкт-Петербурзі наприкінці весни 1847-го. Туди поет і художник потрапив після арешту у справі Кирило-Мефодіївського братства. Із циклу «В казематі».
Сьогодні Шевченкові слова ніби пропікають душу українця, який переживає чергову навалу рашистського царства, бісівського государства, закроєного як тюрма народів. Ледь посунулись із тієї тюрми, ледь дихнули, ледь усвідомили, що то є - свобода, як полетіли снаряди з ракетами навпіл; на очах усього світу Україну нищать-убивають - за прагнення бути собою. Мільйони українців мусили полишити домівки і виїхати світ за очі. А чимало втрапили в полон казематний…
Вірш Тараса (33 роки минуло Поетові, сакральний вік для пророка!) на розрив аорти. Шевченко, народжений у рабстві, здобувся спершу на свободу внутрішню, свободу, яка й збудила його музу, а потім і свободу зовнішню, тепер повернутий до казематного життя-буття. До речі, що би сказав Шевченко позавчорашньому кінорежи-сьору нікіткє міхалкову, котрий недавно об’ясніл, што рабство, крєпостноє право - ето харашо, прєждє всєво для крєпостних; вєдь чєво лучше, когда ти на полном попєчєнії панства, в серебрі та златі, воно за тебе усе вирішує, а ти - ти, раб, тільки благоденствуєш… Русскій художнік, він же гуманіст как би, воспєл рабство… Така у нього філософія русскаво міра, формула счастья у ньом.
Ні, Шевченкові рашський каземат й оті «стандарти щастя», які сповідують міхалкови уже літ триста-чотириста, виділися зовсім по-іншому. Ілюзій не мав: згноять його тепер по тюрмах і казематах, «в неволі, плачучи, умру». Бо ж мав зухвалість заявити про своє українство і про суверенний образ України, якій так небезпечно «кохатися з москалями». А царський престол висміяти, яко гніздилище пороку, царство пітьми…
Хоч розумів: сіє зерна свободи в Україні, «на нашій - не своїй землі». Бо ж не оддадуть «москалики» ту землю, гризти зубами смердючими будуть, а не оддадуть.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Мені однаково , чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]
Ні, не було в Тараса ілюзій - цього разу не визволять його з неволі, у її казематній тиші й помре, полине до вільніших небес. Відтак смерть уже візуалізується на порозі його тюремного сховку. Так, смерть, бо повторне входження у ріку рабства є чимось гіршим од смерті.
Одначе ж трагічна емоція не про себе - про Україну. Яку злії люде «Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять…».Трохи загадково виглядає. Хоча насправді ні. «Лукаві» - це ж не тільки вороги, це і ті, що під личиною «своїх». Поет має досвід їх розпізнавання, бо «в неволі виріс меж чужими», свої там не зустрічались. Відтак - увага! - не буде «оплаканий своїми», немає їх і на рідній землі, котра, знов-таки, ніби наша, а насправді й вона у полоні чужинському.
Себто дихотомія «свій / чужий», «наше / не наше», «українське / чужинське»… А відтак прогноз трагічний на майбутнє - «умру, і все з собою заберу», бо нікому лишати своє, нікому. «Малого сліду» не лишиться, найменшого - нікому ті сліди буде зчитувати. То ж «мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні» - бо витруєно там усе своє, усе українське. «Тактіка вижженой зємлі» - її вогневу силу поет знав.
Україну, за таких вхідних, збудять від летаргійного сну - лукаві люде (ох, скільки ж їх нині, у Масквє, Варонєже і, чого гріха таїти, в Києві). Збудять в огні, збудять випалену, скривавлену, окрадену до останньої нитки, щоби нічого вже не нагадувало про саму себе, про самих себе. Тому й летять расєйскіє ракети, асвабаждают українців від усього українського...
Збудили нині, щоби голосом плюгавого північного фюрера сказати - «ми с вамі адін народ, тут усьо єдіноє, нікакой України нє било і нєт». А лукаві недобитки мєстниє радостно загукали: такі ж да, нє било нікада, нєт і нє будєт…
Фінальне моє запитання до вас, пані і панове: що трапилось, чому сценарій вірша «Мені однаково…» ніби ж зреалізувався - і не зреалізувався? Бо ж народ український пішов на фронти, на війну, щоби ствердити: ми є, ми - українці, ми - Україна. Звідки ж він узявся, отой народ, який століттями випалювали, вогнем і мечем, голодом і холодом, духовною кастрацією?
Відповідь має бути розлогою. Я відповім коротше: бо Тарас Шевченко не слід малий залишив, а дорогу протоптав широченну. Поставивши при тій дорозі знаки, сторожові і вказівні-пророчі. Він, справді, на сторожі коло СВОГО народу поставив СВОЄ слово - спасенне, вогняне, чия енергія живила дух наш, спасала і визволяла. Відтак вірш "Мені однаково..." був не сценарієм трагічної погибелі України, а застереженням - на останній межі, над прірвою. Україна і українці почули СВОГО Пророка. Не всі, звичайно, але ж почули. Тому й маємо нині картину українського буття, яка покликує не тільки сльози, а й гордість..
Тарасе, колись твоя свіча освітлювала каземат, нині вона світить на всю Україну, у кожну справді українську душу. Лукаві і лукавці нікуди не поділись, але при світлі твоєї свічки і твого сонця вони усе частіше обертаються в нікчемний прах.
Дорогий Тарасе, ти ж бачиш усе, що коїться нині в Україні. Знай, твоє слово не вмре, не загине, його чаклунська сила довжиться як промені призахідного сонця. Сонця, яке ніколи не западе за обрій. Ніколи!
На фото: сторінка Шевченкового рукопису вірша «Мені однаково…»; автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою.