"ЧАСОМ, ПРИПИНЯЮЧИ ПРОМОВУ, ДУРЕНЬ САМ ПОЧИНАЄ СОБІ АПЛОДУВАТИ..."
06.11.2022
Sergiy Trymbach
Як би прокоментував Олександр Довженко ситуацію щодо так званої "реорганізації" Довженко-центру? Напевно, що побачив би тіні справжніх замовників, які воліють лічіка свого в публічні екрани і вікна не стромляти. Триває війна, метою якої є знищення України як такої, українців як таких. Одначе ж у комерчеських людішек свої уявлення і свій моральний кодекс строітєля власного благополуччя - ні Україна, ні її культура тут рядом нє стоялі.
А ще Довженко побачив би профілі знайомого персонажа чималої кількості його щоденникових записів, які іноді переходили у площину сценарних задумок. Про роль дурня (Дурня!) в історії. Це колись той Дурень думкою багатів, нині він багатіє, виконуючи команди із-за куліс. Не варто дивуватись тому, що саме дурневі і доручають виконати ту чи іншу оборудку - просто людина з інтелектом і совістю на це коли й піде, то завжди існує ризик, що в якийсь момент та совість включить задній хід, зіпсує всю справу. А в дурневі нічого такого не включається - він тупо виконуватиме задану програму. Ще й артистично доповнюватиме її всілякими шумовими ефектами на кшталт вигуків "Слава Україні -Героям слава", б'ючи себе в груди і прикашлюючи від нібито патріотичних перевантажень...
Ось один із Довженкових Щоденникових записів, 14 липня 1943 р. Так само тривала війна... «Дурак – не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурак нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордена, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.
Цікаво, що за 25 років, ні одна аудиторія не освистала його, коли він виступає на трибуні. Так же як і блискуче розумному йому аплодують під час його промови. Для цього у нього є абсолютно безотказні засоби вроді вживання імені великого Сталіна, викриків: «Не выйдет никогда!» Часом, припиняючи промову, дурак сам починає собі аплодувати. Ніхто не б’є його за це ні графином, ні тухлими яйцями, навпаки, всі чомусь починають теж плескати. Тоді він спокійно і велично п’є воду, витирає піт тощо. Закінчує він свою промову, як візник підвозить вас до парадного. З шиком підвищує голос, разом з цим у нього появляються магічні, всім давно відомі, слова, потім, під самий уже кінець, він кричить уже – хай живе те, се, друге, третє і під гучні оплески сідає.
На роботі він не працює, він не робить нічого, бо робити він нічого не годен. Він може лише щось «провернути», «двинути», «утрамбувати», «ув’язати» і т.і. Він розповсюджений, як бур’ян, він скрізь.
Другий, це не дурак. Це звичайна собі добра бувша, лагідна, чесна і сумлінна людина, і добра. Її спіткала сама жахлива хвороба нашого часу. Її призначили на посаду, якій вона ніяк не відповідає, у її не вистачає на цю посаду не розуму, ні знання, ні широти кругозору. Вона через рік робиться недоброю, нечесною, злою, холодною, криводушною і глибоко нещасливою і робить нещасними навколо себе сотні, а то й тисячі людей. Як жаль, що про неї не написано роман. Це кристалічне явище нашої сучасності».
Це написано майже 80 літ тому. Геракліт не мав рації - в одну й ту ж воду можна входити багато разів. Утім, йдеться про стоячу, з болотним запахом, воду.
На фото: малюнок невідомого мені автора (хто знає - підкажіть), з відкритих джерел.