ІЗ РЕБРА В’ЯЧЕСЛАВОВОГО
27.10.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Кінорежисеру В.Криштофовичу – 75
В’ячеслав закінчив кінофакультет Інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, учень Володимира Денисенка. Це було на рубежі 1960-70-х. Учитель вочевидь прищепив смак до кіно аналітичного й водночас образного, яке уміє побачити в краплині життя буттєву наповненість. Тоді кіно українське асоціювалось з кіно Поетичним, насиченим бароковим бенкетом кольорів і ракурсів, міфічними обертонами, широким асоціативним спектром. Одначе Криштофович, киянин від народження, на все те не подався – його захопили тихі драми великого міста і його мешканців.
Понад сорок років тому на екранах з’явився фільм «Перед екзаменом», за оповіданням популярної тоді письменниці Вікторії Токарєвої «Інструктор по плаванню». Дівчина (Ольга Жуліна) не просто напередодні екзамену, перед нею часо-простір самого життя. На неї чекає вступне випробування у вузі, яке заміняється коловоротом зустрічей і контактів. Передусім з Іваном (Ігор Кваша), 40-річним інструктором по плаванню. Накопичення деталей і психологічних нюансів дарує глядачеві насолоду справжнього реалістичного кіно, де побутова картина життя трансформується в образ такого собі людського «мурашника», в якому кожен має свою правду і свою, як правило відрефлектовану, мораль. Не випадково ж тут мало не кожен в ролі аналітика власних вчинків і власних намірів щодо стратегії життя.
Уміння виявити у найпростіших ситуаціях, зазвичай суто побутових, приватних, інші виміри й сенси стане візитною карткою Криштофовича. Уже в наступній стрічці, «Своє щастя» (1979), герой фільму Олександр є журналістом (Анатолій Пустохін), якому вже під сорок, одначе кар’єри він не зробив, статків ніяких не накопичив і відтак змушений перебиватися, разом із молодою дружиною й немовлям, від зарплати до зарплати. Шлях до легких заробітків вказує йому молодий сусід, разом вони за кілька годин отримують суму, якої так не вистачає Олександру для розв’язання однієї із своїх сімейних проблем. Та ба, моральний кодекс радянського інтелігента не дозволяє героєві наживатись на праці інших – він знаходить і віддає гроші студентам, яких вони із сусідом добряче «нагріли».
Коли слідом з’явився наступний фільм Криштофовича «Дрібниці життя» (1980), стало зрозумілим – разом із попередніми двома витворами режисера це своєрідна трилогія про трансформації тогочасного життя. Просто блискуча, глибока картина, яку й нині дивишся на одному диханні. Як і у попередній стрічці за камерою стояв геній операторства Вілен Калюта, який умів замало не кожен порух, кожну деталь завести в раму, де картина перетворювалась на щось куди об’ємніше й універсальніше, на максимумі виразності. Співсценарист Раміз Фаталієв, художник Лариса Жилко, композитор Вадим Храпачов посилювали ту виразність, досягаючи справді чеховської глибини і значущості.
Ольга Остроумова і Анатолій Грачов грають подружжя, зайняте процесом розлучення. Знов-таки міська інтелігенція, де жінка остаточно виходить із залежності від чоловіка і потребує якогось іншого дискурсу стосунків. На що нездатні обидва, як з’ясовується по ходу дії. Хоча стримано-сухуватий перебіг подій вибухне у фіналі емоційним фейєрверком, котрий обіцяє гармонізацію стосунків подружжя. Часо-простір фільму інтимно прогрітий, досить пригадати епізод відвідання дачі, типової для тодішнього Києва і киян (я легко пізнав рідні Русанівські дачні сади, де – як і у нашої родини – у Криштофовичів було своє нехитре обійстя). Жили ми тоді біднувато, щоби не сказати бідно (в контексті сьогоднішніх реалій), побут був далекий від розкошів (останні взагалі сприймались як щось неприйнятно-«міщанське»).
Чеховський заміс кінопрози Криштофовича не міг не повести його до джерел – творів Чехова і Льва Толстого. У «Двох гусарах» (1984) повернення до моральної конструкції фільму «Своє щастя» - про дві моралі, дві світоглядні установки. Молодший Турбін (обидві ролі грає Олег Янковський), у порівнянні з батьком, виявляє всі ознаки моральної деградації. Події відбуваються в ХІХ столітті, одначе виявляються на диво актуальними і для радянських реалій, з їх тоді ще афішованим моральним кодексом «будівника комунізму».
Ну, а потому екранізація Чеховської прози, картина «Володя великий, Володя маленький» (1985). Любовний трикутник, в якому спонтанно-емоційне й щире так тісно переплітається з фальшем і нещирістю. Картина стала завершенням телевізійного Криштофовича (справді, усі свої перші фільми режисер робив на замовлення телебачення, чим досягав більшої свободи і незалежності, передусім від цензурування тодішнього Держкіно).
Своєрідним дебютом у великому кінотеатральному кіно став мабуть найуспішніший, з точки зору уваги глядачів, фільм режисера «Самітня жінка хоче познайомитись». Цьому сприяла і блискуча робота акторів Ірини Купченко та Олександра Збруєва, і так само блискуча інтерпретація вічної колізії взаємотворення чоловіка і жінки. Бо ж їй, такій справді самітній, трапляється чоловік, опущений по саму ватерлінію життєвої посудини. Що ж, жінка заходжується ліпити мужика заново…
Ну а «Ребро Адама» (1990) узагалі про це – приголомшливу домінацію жіночого начала. Суто жіночий дім, у якому тільки жінки, де чоловіки просто не виживають і приживаються. Блискуча роль Інни Чурікової, яка тягне сімейний віз з ентузіазмом класичної жінки радянської доби. Поруч паралізована матінка, поруч дочки й «приходящі» чоловіки. Й фінал, коли прикута до ліжка мати зненацька постає – все тут у постійному русі, ніяка функція й ніяка колізія не консервуються назавжди, все можна збудити до життя заново… Стільки глибоких і артистично довершених мотивів, просто шедевр кіно!
А от «Приятель покійника» (1997), за повістю Андрія Куркова, викликає складніші глядацькі почуття. Історія про те, як герой стрічки (Олександр Лазарєв-молодший) замовляє кілеру убити самого себе (жінка, звісно вона, є причиною того) не виглядає достатньо умотивованою. Хоча тепер є очевидним й інше – чеховська неподієвість набуває достоєвсько загостреної конструкції (це майже цитата з одного з критичних відгуків), добро і зло тут вже майже злились – так, що і не відрізниш. Словом, картина нинішнього життя, яка упродовж останніх двадцяти років стала ще погрозливішою. Чарівливість стрічки – незабутній і зовсім новий Київ, побачений Віленом Калютою.
Після «Приятеля покійника» кіно в Україні набувало справді покійницької подоби. Криштофович, одначе, знімав багато – тільки ж телесеріали. «Під дахами великого міста», «Сьоме небо», «Я тебе люблю»… Професійно і суперпрофесійно, одначе ж на телебаченні кіно перебуває в іншому контексті й в інших вимірах. Відтак синефіли нудьгували і сумували, за Криштофовичем у тому числі.
І от недавно Криштофович поставив нову картину - саме для кінотеатральної мережі - «Передчуття». У ній чимало його авторських мотивів.
Перша частина «Передчуття» не віщує нічого особливого. У стилістиці, добре відомій за телесеріалами. Приморське курортне місто, суд, у якому слухається справа щодо зникнення Володимира Гордієнка (сам він у фільмі не з’являється - хіба що у короткому ретро-епізоді, у вигляді такої собі тіні).
Був той Володимир іхтіологом, захоплювався світом риб - настільки, що риб любив більше, аніж людей. Покинув дружину, Ганну (Лариса Руснак) і сина Валентина (Сергій Пащенко) задля молодої жінки на ймення Марія (Ірина Бенюк; ні, навіть не родичка знаменитого актора). Невдовзі після офіційного одруження з Марією Гордієнко помирає, молода дружина влаштовує похорон його праху…
От у цім і питання: де і як вона його поховала, адже могили на жодному з навколишніх цвинтарів немає, це Ганна дослідила. І подала до суду позов, з проханням з’ясувати місце поховання. Колізія в тому, що Марія відмовляється назвати те місце - нібито так заповідав сам Володимир. Витворена (звісно, що у символічному сенсі) з Володимирового ребра Марія наполягає на своєму праві виконувати заповіт небіжчика, а без цього нібито ж простий пазл не складається.
Чим далі триває фільм, тим зрозумілішою стає його власна світоглядна, філософічна фабула. Її увиразнює найекзотичніший персонаж фільму, Годинникар (Юрій Євсюков дуже точний у цій роботі). Сказати б, жебрак, бомж, що живе десь на околиці міста і займається продажем якихось туристичних брязкалець, на кшталт пісочних годинників.
Тільки що то за годинники? Син Гордієнків, Валентин (Сергій Пащенко), пояснює Даші, дочці Петра (Євгенія Муц). Годинникар конструює годинники у такий спосіб, щоби упродовж години донизу падала тільки одна піщинка. Це для сповільнення темпоритму життя - передусім закоханих. Оскільки основна біда людей нині - безглуздо швидкий біг доріжкою життя. У підсумку «час сміється над нами…», відмовляючись від зосередження на самих собі ми втрачаємо здатність контролювати і час, і простір свого життя.
Ну, майже за Фрідріхом Ніцше, який написав колись про людей іншої епохи, про римлян: вони втратили себе і свій світ, оскільки самі собі влаштували «космополітичний карнавал релігій, моралей і мистецтв»; і саме така доля - таким було Передчуття Ніцше - чекає і на сучасну людину, що перетворилась на «бродячого глядача і переживає такий стан, з якого навіть великі війни і революції можуть вивести хіба що на одну мить».
Виходить, за логікою фільму «Передчуття», що іхтіолог Гордієнко і прагнув стати антиподом, навіть радикальним опонентом отого самого «бродяжництва», яке не тільки ловить, а й полонить людину у комфортній, нібито, клітці сучасної цивілізації. То ж і могилою собі обрав море, то ж і прах свій, своє спалене тіло заповідав подарувати морським водам, аби там поєднатись з улюбленими рибами. Бо, як формулює син його, «важко знайти свою рибу, але ще важче плисти поруч неї».
Через дрібниці і збаналізовані дрібнички життя режисер вийшов на узагальнення, у сенс яких варто вдуматись. Допоки не пізно.
За фільм «Передчуття» В’ячеславу Криштофовичу недавно присуджено Державну премію імені Олександра Довженка. Вітаю - і з ювілеєм, і з високою нагородою! Чекаємо на нові творчі звитяги!
Трейлер фільму ПЕРЕДЧУТТЯ