Новини спілки

"КОБ НЕ БУЛО РАБІВ, ЦІКАВО, ЧИ З'ЯВИЛИСЬ БИ ТИРАНИ?»

24.10.2022

Sergiy Trymbach

НСКУ, Українська кіноакадемія

БОРИС ОЛІЙНИК (нар. 22 жовтня 1935 р. на Полтавщині, у селі Зачепилівка, помер 30 квітня 2017 у Києві).

Найпитоміший з усіх знаних мною полтавців. Манера говорити, рухатись, мислити... Стояти на своєму - навіть тоді, коли це вочевидь невигідно для власного іміджу.

Про полтавську мову і темпоритм. Колись почув од нього оповідку: "За радянських часів було. На якомусь письменницькому пленумі у Москві виступив (російською, звісно) і прошкую до свого місця в залі. До мене кидається один з російських поетів і вигукує: "Борис, ты так замечательно говорил, что хоть и на украинском, а я все понял". Полтавський фонопис, в яку обгортку не загортай, залишається полтавським...

Коли Борис Ілліч бачив мене, він незрідка вигукував: «О, кіно прийшло!». Я удавано ображався: «Це ж чому ви мене у середньому роді транскрибуєте?». Відповідь суто полтавчанська: «Сергію, ну хто ж вам винен, що ви обрали собі професію середнього роду??».

Востаннє бачив Олійника в Інституті Стражеска десь за три місяці до його смерті. Я потрапив туди на лікування, і тут мені кажуть, що Борис Ілліч перебуває там само, тільки в іншому відділенні. Я й почимчикував туди. Стан його був уже складний, він не міг лежати, ноги виглядали страшкувато і т.д. Як говорити з людиною у такому стані? Я переповів йому пару-трійку анекдотів на лікарняні теми, а потому мова пішла про пристосуванців. Олійник говорив про це явище (з називанням конкретних імен, звісно) з гумором, у тій самій неповторній полтавській фонографії.

Пристосуванців, тих, хто кляне ідолів минулого і тут же б’є поклони «ідолищам» нині сущим, він ненавидів якось по-особливому.

Спадщина Бориса Олійника як політика (а він був ним, поза всяким сумнівом) дуже суперечлива. Виглядає так, що він - останній український націонал-комуніст, і тримався цієї іпостасі до останньої ж хвилини. Уперто вважаючи комунізм найпередовішою і найлюдянішою ідеологією в історії. Разом з тим одним із перших викривав страшні злочини Голодомору, наругу Чорнобиля - і все одно вважав комунізм найліпшим. В ідеалі, звичайно, а життя, мовляв, не буває ідеальним. То ж і боровся з усім, що заважало досягати омріяних висот.

Упродовж багатьох літ був секретарем парткому Спілки письменників України, не раз захищаючи письменників від осоружного цеківського начхальства. То були часи Щербицького, захищати було непросто, але йому вдавалося. В сучасній Україні на дух не приймав влади буржуїнського штибу, вважав, що саме вона є винуватцем руйнування господарчого комплексу України.

Українські націонал-комуністи плекали чимало ілюзій, і водночас саме вони (Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін.) сприяли витворенню дива української культури 1920-х років, названого Українським Відродженням. За те їх у 30-ті і винищили люто. Микола Хвильовий, Олександр Довженко плекали ті самі ілюзії і жорстоко за те заплатили. Довженко до останнього вірив у комунізм, у здатність цієї ідеологічної химери зробити людство кращим, хоча й бачив (про це свідчить його Щоденник) усі потворні вияви і вирви большевицького режиму.

Саме в контексті нашого націонал-комунізму і його еволюції слід, я думаю, помислити і спадщину Бориса Олійника як політика, ідеолога. А кращі його поезії уже лишились в нашій літературі. І в моєму серці…

Відтворю вірш, якому 57 років. А наче сьогодні писано. Зокрема, про нашу декомунізацію. І не наших російських лібералів, скажімо. "Зате перед новими — по-новому, демократично... повза на колінах".

О, як ми ревно клянемо тиранів,

А їм оте — як мертвому

баклага:

Лежать собі, усохлі,

мов тарані,

У полинялих мушлях саркофагів.

Двадцятий вік відважно

і громово

Старих богів розвінчує

на стінах.

Зате перед новими — по-новому,

Демократично... повза