РІК ТОМУ ПОЛИШИВ ЦЕЙ СВІТ КІНОРЕЖИСЕР МИКОЛА РАШЕЄВ (8 квітня 1935, КИЇВ-5 ЖОВТНЯ 2021, Київ).
05.10.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
ОДИН ІЗ НАЙЦІКАВІШИХ, НАЙОРИГІНАЛЬНІШИХ У ПОКОЛІННІ ШІСТДЕСЯТНИКІВ...
Нині душа Миколи Георгійовича прощається із земними і побіляземними сферами. Царства Небесного Вам, дорогий, царствуйте у тамтешньому кіно, помагайте звідтам!
До Києва Микола Рашеєв прибув опісля закінчення Вищих режисерських і сценарних курсів. Щоправда, у режисерський штат кіностудії імені О.Довженка його не зарахували. Зате він став членом сценарної майстерні, яку тоді, в середині 1960-х, якраз створили.
Отут і забажалось використати власний досвід затятого альпініста (а він у нього був, як і досвід мандрівника). Витворився сценарій «Вертикаль». Хоча, зрештою, фільм поставили інші режисери. У титрах прізвище сценариста Рашеєва збереглось, а від сценарію, за його ж визнанням, небагато. Хіба що - у піснях Владіміра Висоцького, отам дух і буква драматургії присутні.
Потім, в кінці 1960-х, Рашеєв ставить, разом з Олександром Муратовим, фільм «Маленький шкільний оркестр». Як на мене - здорово. Легкий кивок убік Нової французької хвилі, але тільки легкий. Зроблено ніби із самого повітря - але це повітря самого життя. Про шкільний джазовий оркестр, який об’єднує школярів. З музикою тоді ще нікому не відомого Мікаела Тарівердієва…
https://www.youtube.com/watch?v=Np-E8ZnJMfg
Одначе ж то був 1968-й, радянські танки увійшли в Чехословаччину… На такому тлі фільм у Москві не прийняли: мовляв, отакі патлаті персонажі робили погоду і «бесчінствовалі» у Празі, такі й нам тут усьо поламають. Фільм веліли відкласти куди подалі, просто забути… Він узагалі вважався втраченим, тільки недавно кінознавець Євген Марголіт віднайшов його в одному з московських архівів.
Далі трапився «Бумбараш», який зробив Рашеєва знаменитим, улюбленцем як масового глядача, так і рафінованих кіноестетів. Одначе ж не в українських культначальників. Запускаючи новий фільм Рашеєва, його неодмінно попереджали: тільки без Бумбарашів!
https://www.youtube.com/watch?v=23NmulenJn0
Та менше з тим. На цій би хвилі успіху й триматись, але ж ні - режисер утрапив в нову халепу. Фільм «Заячий заповідник» оповідав про компанію веселих і доволі винахідливих шахраїв, які у сьогоднішньому житті стали топовими персонажами реального життя (з державним включно). Тоді ж фільм кваліфікували як злісний «покльоп» на ні в чому не винну радянську дійсність. І поклали картину на так звану «полицю» - здавалось, що назавжди, хоча в роки Перебудови фільм усе ж вийшов у прокат.
https://www.youtube.com/watch?v=mc796CPjYZk
А ще була ціла історія з фільмом «Театр невідомого актора» за твором Юрія Смолича. Спершу письменник потрапив у немилість і картину закрили. Потім, через роки, Рашеєв усе ж зробив фільм. Це його його стилістика, його світ - де є весела театральність, де є схибленість часу, ланцюг якого порвався і вже, здається, не підлягає ремонту. Та ж ні, талант, талант лікує все! Бродячий театр виступає тут в ролі такої собі метафори зцілення…
https://www.youtube.com/watch?v=jHrYJlbOLQA
Далі були «Королі і капуста» (так само відкривали-закривали), «Яблуко на долоні», «Розсмішіть клоуна», «Любов до ближнього». І - «Оберіг», за повістю Володимира Дрозда» «Самотній вовк». Режисер пригадував, що коли на студії оголошували річний темплан і проказали «Самотній вовк Микола Рашеєв» у залі почулися смішки. Бо ж так воно і є, в ньому справді було щось затаєно «емігрантське», щось таке, що погано контачить з навколишнім світом. А кіно вийшло - про містику перетворень, про те, що зміни життя незрідка змушують людей мінятись відповідно: мовляв, час підлий, то і я буду.
https://www.youtube.com/watch?v=b-T3egcZrfM
Потому було кілька проектів - серед них «Закоханий чорт» (мюзикл!) за повістю Олекси Стороженка. Шандор Калаш і музику вже написав, і Богдан Ступка мав зіграти головну роль… І все розсипалось - не до кіна було тоді, що виглядає нині катастрофічною установкою суспільства і держави.
Одначе ж Миколі Рашеєву було не звикати до історичної та побутової ексцентрики, до зрадливої постійності відхилень. Таке життя і таке кіно, яке назавжди увійшло в саму нашу спільну плоть і кров.
За два роки до смерті Рашеєв написав книгу мемуарного штибу під назвою "Внутрішній емігрант. Записки склеротика" (Київ: НАИРИ, 2020) - самоіронічну, багату на життєві пригоди і спостереження за життя-буттям, в кіно і поза ним.