РИММА, РИМИ І КАТАРСИС, або "МИ ПОЧУЄМО ЯНГОЛІВ!"
25.08.2022
Римма Зюбіна народилась! А уявімо, що того не стало си. З ким би римували си наші душі, хто би накликав світло - методом катарсичним - у ті ж душі-душеньки? Риммо, спасибі, що Ви є, вітаю і зичу ще довгої, театральної і кінематографічної, доріженьки! Здоров'я, наснаги, натхнення!
Нагадаю одну лишень роль Зюбіної - Соню у виставі Станіслава Мойсеєва «Дядя Ваня» (Молодий театр). Соня у Римми ніби простушка, зовні неяскрава і приземлена: вони із своїм дядечком Ваньком-Войницьким курей вирощують, хазяйство ведуть, прозовою мовою, словом, спілкуються і прозово (і прозоро й чисто) живуть.
Час від часу і дядько, і його племінниця пробують очиститись в небесних, і не тільки, водах. Не допомагає. Ближче до фіналу Войницький (Олексій Вертинський) зриває карту Африки, ліквідуючи тим самим географічну указівку на метафорику місця дії, а потому й небо, що замикало горизонт, духовний передусім - загортаючись в той сувій. Ну, чим не Янгол зі знаменитої фрески Кирилівської церкви, той, що звиває небо, завершуючи композицію "Страшний суд" і тим самим символізуючи кінець світу.
Фінал вистав за п"єсою Чехова зазвичай просвітлений. Герої повертаються до звичного життя, а власне до самого життя. Натомість у Мойсеєва і Соня, і сам Войницький фіналізують свої відчуття у найдраматичніший спосіб - просвітку ніби не видно, гасне останнє світло. Відтак вони й завмирають у статиці, на узвишші, де зазвичай несуться кури. Чи ж висидять вони свої "яйця" - велике питання.
А втім, чому ж питання? Воно знімається знаменитим монологом Соні-Зюбіної (ну, майже так – Соня Зюбіна, настільки достовірно виглядає актриса в цій ролі). «Ми почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах… Ми відпочинемо!» І ми справді їх чуємо, отих ангелів. Небо, що упало на землю під дією брутальної людської волі, озивається в душі людини…
Й відтак мене, глядача, осяває катарсичне відчуття точки неповернення у відцентрову темноту. Вертикальне світло (воно прогрівало персонажів у ряді попередніх епізодів) зникло, тепер воно світиться у самих душах...
Зюбіна уміє викликати катарсис, ті видимі чи невидимі світові сльози, які очищають душу. І ми прозираємо людей, якими вони стануть через сто-двісті років - про що не раз говорять персонажі п"єси. 120 літ минуло - ми їх бачимо, чуємо, думаємо про них - хіба ж не диво!?
Диво ще й у тому, що героїня Зюбіної сприймається як цілком сучасна людина, жінка, притлумлена вантажем буденних справ – і разом з тим готова будь-якої миті перенестись душею у горішні сфери, де власне і живе її душа.
Ох, як мені захотілося знову побачити - серед війни, серед біди - Соню Зюбіну і знову почути про янголів і про небо в алмазах. Яке уперто, знов і знов, падає на земну твердь - і не розбивається. В останню мить його підхоплюють ніжні, але сильні руки Римми.
Рими історії...
На фото: Римма Зюбіна; Римма Зюбіна, Тамара Яценко, Олексій Вертинський у виставі "Дядя Ваня".