І НЕ ВПАСТИ ЗА ФІНІШЕМ. ВІКТОР ОЛЕНДЕР (20.08. 1941 - 8.11. 2020)
21.08.2022
Сергій ТРИМБАЧ
НСКУ, Українська кіноакадемія
У кінорежисера Віктора Олендера (учора йому виповнився б 81 рік) був такий фільм - "І не впасти за фінішем" (1974). Ніби напророчив - не впав, просто вибіг із бігової доріжки, з фінішною стрічкою на грудях, а далі зник із стадіонної, вона ж життєва, чаші, розтанув у пітьмі, що вже насувалась. Попри дуже серйозну, смертельну хворобу він зберіг до останнього запаси психічної, інтелектуальної енергії...
Можливо тому, що мав у собі якісь екстрасенсорні здібності. А що, це ж він витримав «Дев'ять років з екстрасенсами» (1989), це ж Олендер сотворив «Вигнання бісів» (1991), розібравшись з усім цим як раз у потрібний рік (хоча бісів тих прогнати з України, відігнати від України так і не вдалося; а кому вдалося?). «Війна чорної і білої магії»,- це теж його...
Кілька років тому у мене виникла проблема, яку - так мені видалось - можна вирішити тільки з допомогою екстрасенса. Звернувся до Віктора. Він улаштував мені зустріч зі знаним магом, екстра і сенсом у себе вдома. Я налаштовувався у похід в глибини мого підсвідомого, але маестро поставив мені тільки кілька запитань, після чого оголосив вердикт: на користь моєї власної версії. Це все? Це було не все - після цього ми ще зо три години пили горівочку і розмовляли про усі ці походи у світ незнаного. Потому Віктор проводжав мене до самого дому і давав усілякі поради: як і що. Колись він закінчив педінститут і то був правильний вибір: любив учити, любив настановлювати на істинний шлях. Тому й пішов у науково-популярне кіно...
За три дні до його смерті я чув у телефонній трубці його голос - у звичній для нього манері Віктор давав настанови, як і що робити у зв’язку з грядущим ювілеєм кіностудії «Київнаукфільм». Він був найбільшим і найщирішим патріотом легендарної кіностудії, яка упродовж 1960-80-х була посутньо, без перебільшень, лідером не тільки всесоюзного, й світового наукового кіно.
Останні чверть століття ОЛЕНДЕР виконував місію не просто режисера, а й історика нашого кіно. Блискучий телесеріал «Фелікс Соболєв. Перервана місія» (про свого вчителя, про блискучу епоху кіно), кінодилогія «Пасажири з минулого століття» та «На незнайомому вокзалі» (режисер і оператор Ізраїль Гольдштейн розмірковує про загадки кіно-історії і історії людей в цілому; такий собі Мойсей ХХ століття про перебіг втечі з відомого минулого у непрогнозоване і трагічне майбутнє)…
А потім ВІКТОР зробив 8-серійний (!) фільм «Костянтин Степанков. Спомини після життя», де знаменитий актор оповідає і про себе, і про життя в кіно, і просто про сенс самого буття. Розповідає, на жаль, за кадром і голосом іншого актора, Олександра Ігнатуші, бо ж Кость Петрович помер на самому початку роботи над картиною. На місці режисера інший, за такої ситуації, не став би знімати фільм, але ж то було місце ВІКТОРА ОЛЕНДЕРА.
Це велика робота і відкриття справді великого кіно, про масштаб якого, мистецький і світоглядний, чимало українців навіть не підозрюють. Картина отримала Державну премію імені Олександра Довженка, однак залишилась незавершеною. Уже помираючи, ВІКТОР (про це розповіла мені Єлизавета Плесконос) просив, аби фільм доопрацювали… Це треба зробити, і це може бути стрічкою і про самого кінорежисера, тепер уже небіжчика.
Спілка кінематографістів України так само втратила в особі ВІКТОРА ПЕТРОВИЧА найвідданішого, найпалкішого спілчанина. Він був надактивним, він запалювався як сірник і йшов у бій, як тільки бачив де і в чомусь небезпеку Спілці і Будинку кіно. Скільки ми з ним сперечались, сварились, розбігались навіть. Під час моєї другої каденції спілчанського голови не було у мене більшого і принциповішого критика, аніж ВІКТОР. То й що, все одно ми залишались друзями. Це важлива риса - сперечатись з аргументами людини, заперечувати їх, але не саму людину. Такою була філософія «Київнаукфільму» й відтак самого ВІКТОРА ОЛЕНДЕРА: віра в людину і власне людські цінності, повага до людини. Він не приймав брутальності нинішнього часу й інструментарію джунглів, де на тебе стрибають з пальми з дикунськими криками. Тих стрибків і того здичавіння він не захотів більше ні бачити, ні чути. Містичні енергії прозирав, то знав, до чого воно все прошкує... https://www.facebook.com/sergiy.trymbach
Олендер Віктор Петрович — український режисер-документаліст. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1988). Член-кореспондент Національної академії мистецтв України.
Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка, Премії ім. Ф. Соболєва.
Член Національної спілки кінематографістів України.
Народився 20 серпня 1941 р. в Оренбурзі (Росія) в родині службовців. Батько — Олендер Петро Мойсейович (1906, Одеса — 1944), журналіст, військкор газети «Красная звезда», майор.
https://www.youtube.com/watch?v=qnr0ICNBImM
https://www.youtube.com/watch?v=nBELZqtN5xU
https://www.youtube.com/watch?v=5pyshNpbW3A
Закінчив Ново-Зибковський педагогічний інститут (1968). Працював освітлювачем на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка (1959–1960), освітлювачем й асистентом режисера «Укрторгрекламфільму» (1963–1965). З 1972 р. — режисер студії «Київнаукфільм».
Помер 8 листопада 2020 р. у Києві внаслідок важкого захворювання.