ДОВЖЕНКО: «ІНЕРЦІЯ ВИСИТЬ НА НАС, ЯК ХВІСТ У КРОКОДИЛА, І ДВОЄДУШНІСТЬ, І БРЕХОЛЮБІЄ…»
17.08.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Із Щоденникових записів Олександра Довженка. 80 літ тому, серпень 1942-го. Кінорежисер у діючій армії, як журналіст, як письменник… Він, як один із його попередників у справі каталогізації гріхів людських, Данте, прозирає пекло війни і його пекельні віражі (і вітражі), де гріхи насилля («буйне скотство», хіба не знаємо нині, про що йдеться?), і гріховоддя обману, з фальшивою позолотою лжевчителів. А далі - далі ґвалтівники, зрадники, ошуканці... Як перемогти цю морозостійку картинку пекла? Довженко знаходить відповідь, але про це трохи далі.
14 серпня 1942.
«Мине ще рік війни. Самий страшний, самий кривавий і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, аж до Кавказа. Світ буде здивований нашою силою і міццю, і героїзмом. І самі ми забудемо свою страшну стидну й огидну нерозбериху, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і вип’ятивши груди, на кістках мільйонів погублених наших людей, будемо вірити, і хвастатись, і підводити під все вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне».
С.Т. Так, це 1942-й, може найтрагічніший рік війни. У Довженка усе частіше зринає відчуття повної і безповоротної загибелі України.
31 травня 1942.
«Страшенні діла роблять на Україні. Страшенні діла. Уже знищено багато мільйонів людей, а скільки вимре од голоду, од снарядів, од бомб і розстрілів, одному богу відомо.
Лавру Печерську зірвано мінами. «Зачем она?» (Довженко знав, що, всупереч офіційній версії, це справа рук совітських спецслужб.- С.Т.).
Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу. Уже мстять».
С.Т. Так, і це розумів Довженко. Мстили тоді, помщались і по війні. А за що? Усе не хотіли визнати свою приналежність до русскіх, усе - так чи інакше - а в ліс дивились, і то був український ліс… Траплялись періоди ліберальних послаблень (1960-ті, скажімо; хоча й дуже відносні - арешти тоді почалися серед інтелектуалів), щоби потім з новою силою заходжувались репресії. Продовження - нині, адже ми, українці, «нацисти», «бандєровци», «русофоби» і т.п. А власне ми винні вже тому, що українці. Як євреї тому, що євреї. І поетому надо, наконєц, «рєшить вопрос аканчатєльно». У когось з українців ще лишились ілюзії? Кремлядь не заспокоїться, поки на цій території не залишиться жодної людини зі світоглядом і світовідчуттям українця.
20 липня 1942
«Сьогодні повідомляють, що ми втекли з Ворошиловграда (нині Луганськ.- С.Т.). Залишили великі і дорогі укріплення, відновлені шахти, що вже ми їх раз руйнували з переляку, лани хліба, запаси харчів і майна і надій на повернення наших товстих, опецькуватих наркомів.
Був у Ворошиловграді інститут ім. Шевченка, звичайно з викладанням руською мовою, в якому не було в бібліотеці ні одної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і немає у всій Європі.
Як жаль мені наркомів. Хто їх тепер так добре годуватиме, напуватиме? Потоншають, схуднуть, мабуть, вони тепер і втратять багато свого районного шарму жирненьких товстошийчиків.
Так. Значить вся Україна уже в німецькому ярмі. Вигнані ми і «ничего больше не надо и Украины нет», як віщав Ванька з Гнездниковского переулка (мається на увазі тодішній керівник совітського кінематографа Іван Большаков.- С.Т.).
Скільки ж нас іще поляже поки вернемося ми на свої руїни? І коли це буде? Ясно одне – не бачити уже нам ні клаптика рідної землі аж до слідуючого року. Кроваве літо і мертва зима».
С.Т. Війни, зазвичай, схожі одна на одну. Мертвими зимами, скажімо. Кривавим літом… Нинішнє російське військо так нагадує совєтську армію. Українське військо їй протистоїть вже тому, що тут прокламовано інші цінності й інше ставлення до людини. Це не значить, що у нашому сьогоднішньому житті немає вислідів того самого радянського періоду.
Наша перемога у війні означатиме повний і безповоротній розрив з минулим, зі спадщиною орди, її «моральним кодексом». Он бачите, як рашистські пропагандони зегелготіли про те, що Європа «падьот» і «пріползьот», но уже бєз хахлов, канєшно,- оні будут унічтожени. А ми почуваємось фронтом, який ту Європу захищає, а з тим разом і самих себе - право бути людьми, а не стадом овець, покірних нагайці пастуха.
12 липня 1942.
«Що найбільше дражнить мене у нашій війні – це пошлий лакирований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б, читаючи протягом такого довгого часу оцю газетну бодреньку-панегіричеську окрошку, чи одноманітні бездарні сіренькі нариси без жодного натяку на узагальнення, на розкриття сили і краси героїки. Це холодна, похабна бухгалтерія газетних паршуків, яким, по суті кажучи, в великій мірі байдуже, що народ страждає, мучиться, гине. Вони не знають народу і не люблять його. Некультурні і душевно убогі, бездухі і безсердечні, вони скористовують своє становище журналістів і пишуть теревені однобокі і сусальні, як писали до війни про соцбудівництво, обдурюючи наш уряд, який, безумовно не може всього бачити.
Я ніде не читав ще ні однієї критичної статті про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуірувати, про невміння вірно орієнтувати народ тощо, тощо. Всі наші хиби, всі болячки не викриваються, а замазуються, лакируються. Це дратує наших бійців і злить їх, як би чесно і сумлінно не ставилися вони до війни […]
Взяти хоча б останню дряпанину з Россоши. Падлюки з штабу ухитрилися, не знаючи ні географії, ні топографії, спрямувати відступ машин на Стару Калитву, на порiм, і погубити там тисячі машин в той час, коли в кількох кілометрах у Богучарі стояв чудесний міст. До речі, ні одного понтону. В результаті сотні убитих і ранених, i тисячі погублених машин американських і наших, і майна в машинах. Я певний, що нікому за це не влетіло, наче так і треба».
С.Т. До кінця війни далеко ще було. «Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність», краї якої не прозирали. Щоби якось виправити свою оптику заходжується писати усім відому кіноповість «Зачарована Десна». Де немає війни, зате є дід, схожий на бога,- він знався на ягодах і травах і умів говорити з кіньми.
80 літ минуло від тієї миті, 80… «Пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав… Скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь - усюди, куди тільки не гляне моє душевне око…».
Поруч рвалися снаряди, падали донизу бомби, неслися назустріч смерті кулі - Довженко сміявся і плакав, пригадуючи, посеред пекла, рай свого дитинства.
Тепер зрозуміло: то найкращий спосіб перемогти людей пекла - плекати в собі рай (Рай!!). Фото: Довженко на війні, розмова з бійцями.