Новини спілки

"ТО БУДЕ СОН... І НАМ ПРИСНИТЬСЯ ТАТО... А ТАТУ МИ..."

28.07.2022

Sergiy Trymbach

НСКУ, Українська кіноакадемія

Це МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ - як завжди дивовижний і несподіваний. Світ його очима, його оптикою. Учень Олександра Довженка, він у чомусь подібно переживав трагічну непевність Космосу, який погано піддається бажанням людини. В одному з останніх віршів він написав так:

Ненадійне ніщо, ні в дощах, ні в снігах.

Ненадійна весна, ненадійна дорога,

Серед степу в степу, серед степу в степах

Лиш могила іде від могили до Бога.

Подивися - поглянь - подивись - подиви,

Озирнись, ворухнись, закляклІй у знемозі.

То стоять мої очі, як зимові дими,

То, як дим, мій народ домерза на морозі.

2003

Це написано 2003 року. Оптика поета... "Лиш могила" (йдеться, звичайно, про степову козацьку могилу як символ цілої епохи), лишень опісля завершення фізичної фази життя (в її статичній поснулій іпостасі) торується шлях до Бога. Бо поки триває цей плин буття, от сі дощі, тумани, непевні траєкторії вітрів і сонць, що тут втямкуєш, що тут вловиш і сформулюєш?..

Логіка сюрреальна, над усим цим постають очі ліричного персонажа, яко зимові дими, котрі вже у наступному образному кроці трансформуються у народ, що домерзає, прошкуючи димовим коромислом у небеса (ох, нині це виглядає як страшне пророцтво, а чи попередження). Чи то сам народ бачить самого себе, внутрішнім зором. Повторюю: щось зрозуміти можна тільки зафіксувавши статичний кадр, який можна роздивитись, у який можна заглибитись... Бо поки монтажна заметіль і круговерть - картина світу не складеться: ні іззовні, ні ізсередини, в тобі, людині.

От ся подвійність-потрійність бачення, то ізсередини, то збоку, а чи з височини, ніби кінематрафічними напливами, властива багатьом поезім ВІНГРАНОВСЬКОГО. Як у відомому вірші "ОКСАНА", де побутова ніби картинка під завісу вже бачиться по-іншому: дітям насниться батько, а йому - діти, а хаті насниться сама хата... Такі собі рефлексії ніби ж позірно дуже простого звичаєвого життя.

А так воно і є: життя для нас майже не існує у своїх фізичних вимірах (бо ж тут "ненадійне ніщо"), радше у метафізичних. Правда, аби зрозуміти це тре' читати поетів. ВІНГРАНОВСЬКОГО у першу чергу.

ОКСАНА

І спродалась, й скупилась, та й додому,

Окрай дороги стежкою собі…

А на обличчі тихомолодому

Цвітуть два маки тихомолоді.

В одній руці корзина базарова,

І на другій дитина засина…

Дощу набрала хмара вечорова

На неї й на дитину з-за села.

По крапельці, по краплі, по мокренькій

До маку, до маківоньки, до нас…

А ми собі малі та молоденькі