ІВАН ДЗЮБА. РЕСПЕКТ
26.07.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні, 26 липня, День народження ІВАНА ДЗЮБИ (26. 07. 1931- 22. 02. 2022) - літературного критика, літературознавця, культуролога, в полі зору якого перебувала практично вся сфера культури, мистецтва (посвідчу, його статті про кіно - суперпрофесійні!), громадського і державного діяча, одного з тих, кому ми завдячуємо настанню Української держави на рубежі 1980-90-х.
Перший день народження без самого Івана Михайловича. Рік тому відзначали його 90-річчя. Під Києвом, у Рудиках, невеликим гуртом. За участі кіногрупи, очолюваної режисером Сергієм Буковським. Фільм матиме назву "Іван і Марта", бо це оповідь про феноменальну подружню пару (їх фото, молодих і щасливих, ви можете бачити тут). "Східняк" Іван і галичанка Марта - їхній союз ніби символізував єднання України...
Останні місяці життя виявились складними, Іван Михайлович був уже прикутий до ліжка. Насувалась війна, її тінь все густішала. Марта Володимирівна була у розпачі... Надзвичайна делікатність Дзюби виявилась і в цьому випадку: він пішов од нас на світанку 22 лютого. Не міг уявити себе тягарем для своєї коханої людини...
Прощалися ми з ним 24 лютого, рашистські війська уже сунулись нашими землями. Публічні заходи довелось відмінити, прощання відбулось на самому Байковому цвинтарі. Упокоївся Іван Дзюба у тій його частині, де могили Івана Миколайчука, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Володимира Денисенка, Василя Цвіркунова, Леоніда Осики... Серед своїх він, серед своїх.
ДЗЮБА Іван Михайлович народився у селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської (нині Донецької) області. Тобто за походженням з тих країв, які дехто у нас і Україною не вважав донедавна, не кажучи вже про росіян.
І ніби ж так, особливо коли вдумуватись у сьогоднішні реалії. Втім, не тільки сьогоднішні. «От я в своїй школі завжди на дошці пошани висів, відмінником був,- пояснював Іван Дзюба в інтерв’ю Галині Плачинді.- В 60-х роках, як тільки почались на мене якісь гоніння вони зірвали моє фото, взагалі дивились на мене як на націоналіста. Навіть у той короткий період, коли я був міністром культури і приїздив туди, вони з острахом дивились на мене. Директор школи не прийшов, коли я приїхав провідати школу…».
Одначе ж ситуацію - і про це не раз говорив і говорить Дзюба - треба бачити в історичній ретроспективі. На Донбасі більшість населення «в усі часи становили українці - нащадки колишніх козацьких слобод і переселенці з Полтавщини й Подніпров’я. Ці особливості враховували більшовики в 20-ті роки минулого століття проводячи політику «коренізації» (в Україні - «українізації»), що мала допомогти їм здобути довіру місцевого населення».
І та українізація мала певний успіх і була би продовжена, але ж відомо, що сталося: Сталін почав зворотний рух до жорсткої централізації, замикання всіх управлінських важелів на Москву, загальносоюзний центр. Відбудовували імперію. «І власне,- продовжує Дзюба,- після цього на Донбасі української влади не було. Була влада, як безпосередньо підкорялася Москві, керувалась Москвою».
Потім настали 1990-ті. Влада на Донеччині перейшла «в руки донецьких мафій, які між собою воювали, але всі разом були проти Києва, та ще й настроювали населення на те, що Київ їх грабує. Створювалась атмосфера «відрубності», окремості Донбасу, незацікавленості в інформації про решту України, усілякі перешкоди чинилися культурним контактам». До чого це призвело у підсумку надто добре відомо.
Іван Дзюба - видатний літературний критик Донеччини. Розповідаємо
https://www.youtube.com/watch?v=COSzXJQQJoo
Одначе ж і тут Іван Дзюба ніяк не схильний піддаватися банальним висновкам і збаналізованим емоціям. До прикладу, у тому ж інтерв’ю Галині Плачинді він згадує Івана Багряного і його твердження про те, що українці не схильні до такого собі «філологічного патріотизму», себто такого, що зводиться до боротьби за українську мову. «Він сказав,- пояснює Дзюба,- що нас може врятувати тільки територіальний патріотизм, який об’єднує всіх українців гордістю за свою землю, за свою територію».
Іван Дзюба прожив довге і в цілому щасливе життя. Йому пощастило в любові, пощастило з дружиною. Уявіть собі, юна Марта виходила заміж за чоловіка, хворого на туберкульоз. Хто міг тоді уявити, що він проживе 90 літ? Вона була (і є) його любов'ю, його прихистком. Коли Івана арештували, ходила до самого голови КГБ УРСР Віталія Федорчука... Навіть той заповажав цю жінку, яка говорила з ним з великою гідністю, без присідань, не переходячи на російську.
Щасливе, але ж яке важке життя. Стільки праці! Іван Михайлович був класичним трудоголіком, лишає нам величезний масив текстів - наукових, публіцистичних (досить пригадати лишень тільки один із текстів - «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст."). Як міг боровся з тим мороком, а той знову обступає навсібіч.
Та ж ні, уся праця, весь труд земний ІВАНА ДЗЮБИ не намарне - саме такі люди і спорудили фортецю, в якій ми боронимось од пітьми.
Вітаю Марту Володимирівну, дочку Олену і онуку Ольгу, всю родину з Днем народження Івана Михайловича! А разом - усю родину українську! Труд Іван Дзюби одна із передумов нашої спільної перемоги, нашого спільного майбуття.