БЛАГОСЛОВЕННІ ЧАСО-ПРОСТОРИ МИХАЙЛА ІЛЛЄНКА
01.07.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
29 червня кінорежисеру, сценаристу, актору, яхтсмену, продюсеру (у тому числі фестивальному - пригадаймо його "Відкриту ніч") минуло 75 літ. Вітаю, пане Михайле, із настанням зрілості, хай триває вона ще 75 років, а там видно буде!
Воно так і буде, адже у Михайла свої уявлення і свої виміри часо-простору. При цім не варто забувати, що ці уявлення україноцентричні, Україна і її топографія, з історичним часом навпіл, є одиницею виміру - усього, навіть Гамерики. Як в одному з діалогів Іллєнкового фільму "ФУЧЖОУ":
- А Америка велика? - Притули до Полтави, додай Заяче Поле, зверху накрий небом, налий кілька озер води… Ось тобі й Америка…
І воно ж таки так, так і є.
Ну, коли вже згадано про «Фучжоу», тоді про цю картину докладніше. Знято її на початку 1990-х, коли український кінематограф почав доволі стрімко занепадати. А от Іллєнко з тим не погодивсь – і вийшов шедевр… Ніби з неба упав. Так, із самих небес. А власне з такого падіння і починається фільм: ураганний буревій і з небес падає в українське село парубок (Тарас Денисенко), котрого вирвало із гамериканських глибин…
Як на мене, Михайло Іллєнко один із найбільших у нас продовжувачів Гоголівської традиції осмислення України і українства. А що то є, власне Гоголівське? Одна із відповідей належить Михайлові Бахтіну, видатному культурологу. Він показав, що чималу кількість творів Гоголя, передусім ранніх, організовує українське народно-святкове життя. Ярмаркового, до прикладу, штибу. Скажімо, «Вечори на хуторі побіля Диканьки».
Тематика свята, вільно-весела святкова атмосфера визначають сюжет, образи і саму тональність гоголівських оповідок. Свято, пов'язані з ним вірування, його особлива атмосфера вольнощів і веселощів виводять життя із звичної колії і роблять можливим неможливе. Важливу роль грає тут чортовиння всіляке, містична сторона життя. А ще ж їжа, питво і, звичайно, статеве життя, яке так само набуває тут святкового, або святково-містерійного характеру. І – Гоголівський сміх, основа якого цілком народна.
Усе це є, усе це характеризує фільм «Фучжоу», або ж «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу побіля пагоди». Фучжоу, до речі, реально існуюче місто в Китаї, на березі Південно-Китайського моря. У перекладі означає «Благословенне місто»…
Звісно, ніхто з персонажів Іллєнкового витвору там ніколи не бував, але ж звучить гарно і загадково, фантазію будить.
А фантазія це головна річ у такому кіно і такому мистецтві. Його представляє у фільмі художник на прізвисько Боттічеллі (Валентин Троцюк). Він і його дочка Маруся (Іванна Іллєнко) і прихистять отого самого дивного парубка Ореста, який залетів сюди, на Дніпрові кручі, десь побіля Канева, - аж із самої Гамерики. Дія відбувається десь на рубежі ХІХ-ХХ століть…
- Згадав, хто ти?.. А я, я геній Боттічеллі…
Тут варто запитати, хто ви, Михайло Іллєнко? Відповім за нього. Режисер, сценарист, актор, наймолодший із братів Іллєнків, унікальних, треба сказати, братів. Старший, Вадим, видатний кінооператор (назву тільки фільми «За двома зайцями» та «Вечір на Івана Купала»), а потому й режисер неабиякий ("Останній бункер", "Геллі і Нок"). Середній – Юрій Іллєнко, оператор геніальних «Тіней забутих предків», видатний режисер, в одному з фільмів якого, у "Білому птасі з чорною ознакою", Михайло і дебютував у кіно - як актор, виконавець ролі одного із братів Дзвонарів.
Зіграв Михайло й одну з ролей в іншій картині свого брата Юрія – у «Вечорі на Івана Купала», за однойменним твором Гоголя. А вже як режисер поставив фільм «Миргород і його мешканці», знов-таки за Гоголем.
А ще Михайло Іллєнко – яхтсмен, що й не дивно: потяг до свободи, до відкритого простору у нього просто в крові. А кілька років він, разом з колегами-яхтсменами, здійснив кругосвітній мандр, дістався Південної Америки. І все для того, аби відзняти кілька планів для фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - про українця, що став вождем індіанського племені. Теж Гамерика присутня… До речі, у «Фучжоу» чимало епізодів знято на воді, кілька яхт-клубів позначено в титрах стрічки. А передфінальний епізод – переможний, стрімкий рух яхти, що долає водну безодню…
У «Фучжоу» одну із центральних ролей грає дочка режисера, Іванна Іллєнко. Грає роль Марусі, дочки художника Боттічеллі – так що тут усе добре і правильно. Іванна, до речі, не є професійною кіноактрисою, вона балерина. Іншу жіночу роль, так само юної Катерини, в яку закоханий Орест, грає Дарина Рашеєва, так само дочка відомого режисера Миколи Рашеєва – того самого, який поставив колись «Бумбараша».
Отже, Орест, із тих українців, що пересилились до Гамерики, такої милої, такої жаданої сьогоднішнім українцям, - настільки, що це виглядає вже хворобливо. Над цим і посміюється фільм і його автор. Одначе спершу ми простежуємо пригоди Ореста в Україні, у благословенних Наддніпрянських селах, гоголівського благословенного розливу. Де стільки гармонії і стільки лукавого усміху над тим, що не все ж вміщається у звичний хлопський розум, щось постійно виходить за його межі. Як от в епізоді, де Богдан Бенюк, от сей геній сміхового, народно-сміхового, доводить зв'язок свого персонажа на прізвисько Горілий із якимось там чортовинням, що вергає на його голову громи і блискавки.
Орест, гамериканистий українець, виявляє дивовижну властивість навертати вітер. Й тим самим допомагати селянам, заточеним на отримання прибутку, вирішувати проблеми з енергетикою. Тож вони всіляко задобрюють хлопця, абись не подівся куди, абись служив справі накручування вітряків своє заокеанською випруженістю. А самому Оресту часом видається, що він потрапив у рай…
Ну так. Ось Степан Жменя (Юрій Рудченко) розставляє перед Орестом наїдки:
їж, тільки ж вітру давай.
- То це у вас тут рай? То звісно, не те, що в сусіда.
- А в нього ж що, Хучжоу? А хіба ж не Рай, от ся Україна і от се село, на кручах
Наддніпрянських? Так здорово знятих камерою оператора Богдана Вержбицького, одного із славних представників вітчизняної школи кінооператорства. Школи, що дарує талант магічної презентації нашої природи, її плотської краси, її гармонійного, і гормонального, буйства.
Входить в ту магію й еротична символіка, яку так смачно і так привабливо відтворено у «Фучжоу».
Наталя Розкокоха розкішно-фантазійно грає роль Віддушини, чия сексуальна привабливість долає всі межі й накликує чоловіків. Зваблює вона й Ореста. За допомогою Відьми, яку цілком реалістично, із прохолодною іронією грає Галина Сулима. А хіба немає на що ображатися – чомусь саме в жінках бачать відьомське начало, хоча воно розлите у навколишньлму часопросторі десь порівну. Втім, це вона надаремне – Іллєнко якраз не педалює жіночий містицизм, його і в чоловіках напхом напхано. Одначе тут, у супервигадливому епізоді, коли Орест заблукав у сукні-лабіринті Віддушини (вона ж бо вже придушила трьох своїх чоловіків), таки жіноче виглядає репресивно-гротескним.
У «Фучжоу» загалом розкішні акторські роботи. Тарасу Денисенкові вдається зіграти цілу тобі епоху, символ українства, розчахнутого по світах, незібраного, фантазійного… Інші персонажі грають окремі грані того українства. Скажімо, Валентин Троцюк у ролі сільського генія Боттічеллі, що так натхненно малює Дніпровські ландшафти. Малює Дніпро, а виходить «якесь тобі Хучжоу»…
Воно й справді так виходить у нас, в українців, от ся роздвоєність і роздвоєнність. А ще – ми рідкісна нація, бо уміємо себе побачити збоку, уміємо і любимо посміятись над собою. Як любить це робити і Михайло Іллєнко. Як любили Довженко й Іван Миколайчук...
Орест вертається туди, в Гамерику, гнаний любов'ю до Катерини, доньки американо-українського рибалки, роль якого виконує незабутній, завжди ні на кого не схожий Лев Перфілов. А на ту Катерину є свій покупець і заповзятий залицяльник, роль якого як завжди артистично і винахідливо грає Богдан Ступка. Ряд карколомних пригод і трансформацій, і всі перепони подолані… Не без участі, до речі, французького шампанського, виробник якого теж долучився до українського фільму, так само в іронічному обрамленні.
Та чи не найбільше долучилась до фільму музично-фольклорна стихія, організована і написана композитором-чаклуном Володимиром Гронським. А народна пісня «Чия то то долина, Чиї то покоси?» визначила не тільки звуковий, а й багато в чому візуальний образ стрічки. А як звучать голоси легендарного тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Марія Миколайчук) та народного хору під керівництвом Леопольда Ященка!
Цей світ відкритий і вільний. Точніше, не так – він може стати вільним, коли ви поборетесь за свою свободу. Тільки пам'ятайте, і про це також Іллєнків фільм, що не буває нічого завершеного, остаточного. Тільки-но вибороли свободу, як її знову утискують і знову треба за неї боротись. Тому панове, не гасіть посмішки, не гасіть іронії – усе це вам знадобиться, знов і знов. Про це так само і крайній за часом витвір Михайла - фільм "Толока".
«Фучжоу» вернув нам тоді, на початку 1990-х, чар українського народного міфа, народного гумору, переможного духу народу. Народу, а не електорату, народу, а не бидла, що радо посувається до ярма. Це справжній гімн народу, правди сила якого нездоланна...
І цю віру художника, віру великої Культури (а вона, вона усе ж перемагає усі лиховісні сюжети!) Україна і українці нині виправдовують сповна!
На фото: Михайло Іллєнко та кадри з фільму "Фучжоу".