КІНО Й РАШИСТИ. ІСТОРІЯ РИМУЄТЬСЯ…
11.06.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Один із найсильніших фільмів в історії українського кіно - «СОВІСТЬ» Володимира Денисенка. Його знято 1968 року, місце зйомок - село Копилів (нині це Макарівська селищна рада Бучанського р-ну на Київщині). Про часи німецької окупації України. 2022-го Копилів, увесь Бучанський р-н, пережив ще одну окупацію - вже рашистську.
Свідчить Роман Коваль, документатор воєнних злочинів: «Зі свідчень місцевих ми зробили висновки, що російські війська зайшли в Копилів наприкінці лютого. Вони пройшли колонами через селище. Там не було українських військ. За кілька днів після того на селище було скинуто 9 бомб. Зруйновано будинки, склади зерна. Приблизно така ж ситуація була й в Бородянці. Люди кажуть, що кілька колон російських військових пройшли, а після — почалися масштабні авіаційні обстріли. Природа цих справ однакова. Воєнний злочин — це певна модель поведінки. Вона не залежить від місцевості».
Ще одна точка у Бучанському р-ні - село Мотижин. «З населенням у тисячу людей російські військові вбили тут близько 30 цивільних мешканців. 23 березня з власного будинку було викрадено голову Мотижинської сільської ради Ольгу Сухенко, її чоловіка та сина Олександра. На початку квітня, після деокупації Київщини, сім’ю знайшли в братській могилі за селом. До загиблих застосовувалися тортури» (https://hromadske.radio/.../kopyliv-i-borodianku-rosiia...).
Про фільм. 1968 року Володимир Денисенко наважився на крок у чомусь майже відчайний – зробити фільм поза цензурою. Разом із своїми учнями фільмує картину „СОВІСТЬ”, за сценарієм, написаним разом із письменником Василем Земляком.
Трагічна історія людини, позбавленої вибору. Бо ж обидва варіанти вчинку є програшними. Герой фільму (Анатолій Соколовський) справді убив німецького офіцера і саме за це взяті в заручники жителі його села. Одначе ж зрозуміло, що усіх розстріляють – незалежно від того, з’явиться він перед німецькими очима, чи ні.
Оператор Олександр Деряжний відтворює події у максимально випаленій, вибіленій чорно-білій палітрі. Людській душі тут немає жодного опертя, жодної звичної підпорки. Її існування, її екзистенція розірвана, дематеріалізована.
Фільм був,окрім всього, уроком учням Денисенка. Може, уперше після Ігоря Савченка педагог залучив своїх учнів до роботи, що називається, „на повну котушку”. Тим більше, що тут був і урок високої етики.
Зрозуміла річ, фільм „Совість” не мав жодних шансів вийти на екрани. Тим більше, що у серпні 1968-го радянські танки увійшли до Чехословаччини, за чим послідували репресії щодо діячів культури.
Пам'ять про «Совість» жила. Пригадую, як у 1976 році з трибуни з'їзду кінематографістів Роман Балаян закликав повернути із забуття, зняти заборону з фільмів «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка і «Совість» Володимира Денисенка.
Зрештою, в роки Перебудови, наприкінці 1980-х, «Совість» таки воскресла. Щоби умерти знову – судячи по всьому фільмокопію хтось просто поцупив. На щастя детективна інтрига завершилась на позитиві. Син митця, кінорежисер Олександр Денисенко, за сприяння Романа Балаяна, реставрував стрічку. Уперше її показали 1991 року на Всеукраїнському кінофестивалі в Києві і Чернівцях...
У фіналі «Совісті» розстрілюють усе село. Гора трупів... З-під неї, сторожко озираючись, виповзає хлопчик. І біжить, біжить, біжить. Один з цілого народу. Не забуваймо того хлопчика. Україна і українці не раз опинялись у могилі, на дні історії. Завжди примудрялися вижити. Виживемо й цього разу… Тільки за що, за які гріхи так карають нас?
У тій маленькій ролі хлопчика – син режисера і його дружини, чудової актриси Наталі Наум, Олександр Денисенко. Це він зробив усе, аби фільм батька повернувся на екран, екран нації.
кінорежисер Володимир Денисенко
А ще він розповів як тривали пошуки, які люди допомогли повернутися фільму (Роман Балаян, Леонід Осика, Михайло Бєліков, Микола Олійник, Юрій Олененко). Резюме Ол. Денисенка: «Завдяки саме цим людям «Совість» вдалося врятувати і повернути дати їй друге життя. Це зайвий раз підтверджує, що совість – справа колективна. І мені особливо приємно, що картина отримала перший приз першого і єдиного Всеукраїнського кінофестивалю імені Івана Миколайчука у 1991 році. Батько, коли знімав фільм, казав, що совість – це голос твого янгола. І якщо ти його чуєш, то ти людина. Дякую уклінно усім людям».
Які страшні, які трагічні рими… Події Другої світової постають в обрамленні нових текстів і контекстів. Земля Бучанщини, земля Київщини, на екрані - «СОВІСТЬ».
https://www.facebook.com/sergiy.trymbach
фільм СОВІСТЬ