Червневі вітання. І ВСЕ ПОСТАНЕ ЗНОВУ…
03.06.2021
Кінорежисерові ЯРОСЛАВУ ЛУПІЮ -75
Досяг повноліття!
Утім, є й інші досягнення. Серед його фільмів - «Хліб дитинства мого» (1977), «Багряні береги» (1979), «Сто радощів» або Книга великих відкриттів» (1981), «І повториться все…» (1984)…
У цих картинах йдеться про виховання почуттів юних, тих, хто уперше по-справжньому стикається з реальним життям. Це зроблено професійно, тонко, на ліричному градусі, який ніде не зашкалює проти законів мистецтва.
А потім ЯРОСЛАВ обернеться до давнішої історії. І постане фільм «Данило - князь Галицький» (1987) - і це вже буде, окрім усього, даниною історії рідного краю, адже режисер родом з Галичини.
Данило - князь Галицький
https://www.youtube.com/watch?v=Yanm7bK6uKg
Наступною мандрівкою в історію став фільм «Поза межами болю» (1989), за мотивами повісті Осипа Турянського. 1915 рік, Перша світова війна. Бранці, полон, утеча вісьмох, од різних народів, їхні страшні випробування… Фільм зроблений на високому кінематографічному класі, але - як і багато що з тих років - практично забуто.
Далі були стрічки «Люди з номерами» (1991) і «Секретний ешелон» (1993). В останній картині вочевидь прозирає власний життєвий досвід. Адже родина Ярослава (народився на Львівщині, у селі Нова Кам’янка) 1950 року була депортована до Сибіру - звісно що «за допомогу бандерівцям». Щоправда, під час тієї депортації старшому братові Ярослава - Олесеві (майбутній визначний поет Олесь Лупій) і старшій сестрі вдалося втекти. А Ярослав з батьками опинився, опісля тривалої мандрівки у товарняку (у «Секретному ешелоні» бачимо подібні епізоди), аж у Томській області. Жили в бараку (був такий стиль у сталінські часи - «баракко»), на щастя - вижили. Там і в школу пішов, там і першу науку ненависті засвоїв - це коли місцеві називали його і так само депортованих дітей інших національностей «фашистами».
Секретний ешелон
https://www.youtube.com/watch?v=gF_KsegmtXY
1956 року - повернення на Батьківщину, до Галичини. Пішов у школу, у четвертий клас. А далі - далі був кінофакультет Інституту імені І.Карпенка-Карого, курс Артура Войтецького. І дещо несподівано для галичанина - отаборився в Одесі. З тих пір там і живе. Став своїм - настільки, що вже багато років його обирають головою правління Одеського відділення Спілки кінематографістів України. Може тому, що одеську екзальтованість, південний темперамент він часто-густо гасить своєю природною урівноваженістю і добротою, присмаченою українським гумором.
У 90-ті та «нульові» роки зробив неординарні стрічки «Партитура на могильному камені» (1995) та «На полі крові Aceldama» (2001) - за мотивами біблійних творів Лесі Українки. Й останній за часом фільм - «Секонд-хенд» (2004), про химерію життя… У ньому, у житті, і справді багато химерного. Одначе ж є і щось стабільне. Родина, до прикладу, якою Ярослав щиро тішиться. А віднедавна він ще й викладає - одеські студенти мають можливість спілкуватися з метром, осягаючи секрети кінематографічної майстерності.