ЗАГУБЛЕНІ КЛЮЧІ ВІД МОРГУ, або ЯК Я ПОРЯТУВАВСЯ
26.04.2021
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Було так. 1 квітня, день веселий, тільки не завжди. Уже тиждень, як у мене діагностовано Ковід. Сиджу вдома, ковтаю і п’ю усе, що мені приписано. З антибіотиками включно. Температуру це не збиває, але вона вище 38, 2 не скаче. Одначе саме першого квітневого дня термометр починає фіксувати погрозливі циферки. Коли надвечір отримую 39,5, дружина викликає «Швидку допомогу»…
Мене саджають у відповідне авто, я продивляюсь наш затінений вечоровим світлом двір - а ну, як востаннє його бачу? Ні, я не панікую, але незадовго до цього від Ковіду померла Анна Липківська, театрознавець - її смерть мене якось приголомшила, попри те, що я знав її зовсім мало… Мені наказують лягти, я вкладаюсь і потихеньку думаю, що це, може, й гаплик. Гм, треба буде хоч дати якісь розпорядження щодо своїх текстів - передусім тих, які ще в роботі… Про все це думається в якомусь ледачкувато-сонному режимі. Ну так температура під сорок, двостороннє запалення легенів (КТ показало 25 відсотків ураження) і т. ін.
Привозять мене на Солом’янку, до Четвертої лікарні. Починають оформляти мою присутність. І раптом забігає якась медсестра. «Де ключі від моргу??». Я здригнувся од такого питання. Їй відповідають: «Та були. А що, немає? - Немає!» Та вибігає, за три хвилини забігає знову: «Немає ключів! Ну хто, хто міг узяти??».
І тут я стрепенувся - майже радісно. Я зрозумів цей діалог як віщий знак: до моргу мені дороги, доріженьки - ні кривої, ні прямої - немає, він замкнений, а ключі поділися бо’зна де.
Мене піднімають на відповідний поверх, облаштовуюсь у палаті, дають градусник. 37,3! Нічо’ собі! Два градуси злетіли з мене при однім повідомленні про загублені ключі від трупарні. Заходить медсестра, три уколи - один антибіотик, другий в живіт - од згущення крові, третій такий, назву якого я запам’ятати не годен. І так щодня, три уранці, три - увечері, упродовж восьми днів. Лікарі, медсестри, санітарки - ці невимовно прекрасні люди (усі в от сих костюмах, схожих на космонавтські) врятували мене: і правильним фаховим лікуванням, і добрим уважним ставленням. Не тільки до мене, я бачив, як вони ставляться до інших. Так хотілось іноді обняти хоч одну з цих жіночок (а чоловікам сердечно потиснути руку) - але ж ти сам ходяча інфекція, та й вони загратовані так, що ні шпарини… Хай Бог хранить цих людей, вони просто чудесні!
На другий день виміряли сатурацію - 90 відсотків. Тут же встановили біля мого ліжка апарат і веліли дихати побільше у масці. Що я й робив щодня. Такі собі польоти у кисневому напівсні і наяву, бо ж я часто дрімав у тій масці, а одного разу наснилось, що я повзу якимось тунелем, до кисню і світла, і таки дістався бажаної точки. Теж віщий знак…
Усе це позаду, хоча треба бути обережним з легенями, треба долати слабкість, яка ще помітно позначається на працездатності. Одначе ж я добре втямив: морг мені не світить, і ще довго. Моя дружина Тетяна, схоже, своїм вольовим рішенням спрямувати мене до лікарні, врятувала від найгірших сюжетів (чим підтвердила те, про що я багато разів говорив нежонатим чоловікам: якщо вам більше сорока і у вас немає дружини - шансів затриматись на цім світі у вас набагато менше, аніж в одружених; тільки жінка може нас порятувати). Тетяна - мій добрий Янгол, от що!
А ще я дякую усім своїм рідним, друзям, колегам, які уболівали за мене (людина лежить у лікарні з ковідом - нині ця звістка звучить дуже тривожно). Тепло ваших душ зігрівало мене, зцілювало мене так само. Бережіть себе і знайте: життя ще довге і багато ще усіляких пригод попереду.
І стежте за «дорожніми знаками»! Коли чуєте, що дорогу в глухий кут перекрито - значить, її там немає, кермуйте до активного руху, до Життя, яке справді є прекрасним!!! Нині я відчуваю це як ніколи досі…
На фото: це я в лікарняній палаті