«БУЛО БЕЗКОНЕЧНО ШКОДА, ЩО МИ РОЗМИНУЛИСЬ...»
21.03.2021
Сергій ТРИМБАЧ
НСКУ, Українська кіноакадемія
https://www.facebook.com/sergiy.trymbach
(ЛІНА КОСТЕНКО І ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО. ІСТОРІЯ ЗУСТРІЧІ й НЕЗУСТРІЧІ)
А втім, не зовсім так — НЕ РОЗМИНУЛИСЬ ЛІНА КОСТЕНКО З ОЛЕКСАНДРОМ ДОВЖЕНКОМ. У розмові з Оксаною Пахльовською (у книзі Івана Дзюби «Є поети для епох», Київ, Либідь, 2011) Поет розповідає про свою зустріч із Поетом. Було це в Москві, де Костенко навчалась у Літературному інституті. З однією з київських сценаристок опинилась у московській квартирі режисера. Та почала читати свій опус...
Довженко «слухав-слухав — і почав читати свій. Уривок із «Поеми про море», ту фантастичної незграбної ніжності любовну сцену під зорями. ВІН ЧИТАВ ДИВОВИЖНО [...] Я була вражена його зболеністю, драматизмом його розповідей про те, як він знімав «Щорса».
А так, у «Поемі про море» є дивовижні сторінки. Кінооператор Сергій Урусевський («Летять журавлі») пригадував, що Довженко і йому читав ці епізоди, а потім запитав, як знімати зорі. Як? Вертикаль оту, що є одним із найбільших див цього світу.
А ще студентка Літінституту зауважила, що на стіні в Довженковій квартирі висіла картина з квітучими яблунями. «Він говорив, що старі люди повинні свій вік доживати в садах. До мене він звертався українською. І ЗАПРОСИВ ПОЧИТАТИ ВІРШІ, ПРИЙТИ ДО НЬОГО НА ДАЧУ, вона десь там недалеко від Передєлкіно, на Мічуринці.
Студенти Ліна й Єжи Ян Пахльовський (він стане її першим чоловіком) узимку часто їздили на лижах — якраз побіля письменницьких дач у Передєлкіно. Заїхати до господи Довженкової можна було, одначе... «В ЮНОСТІ МИ Ж УСІ БЕЗСМЕРТНІ. Але я все відкладала, відкладала, мені здавалося, що мої вірші ще не годяться, щоб читати їх Довженкові. І ані взимку, ні влітку так і не зайшла. А потім раптом прочитала, що
Довженко помер (це сталося 25 листопада 1956-го.— С.Т.). Ппакала. Було безконечно шкода, що ми розминулись».
От ці переживання лишились у вірші «Підмосковний етюд».
[...] Там Пастернак,
а там живе Чуковський,
а там живе Довженко,
там Хікмет.
Все так реально,
а мороз — чукотський,
а ми на лижах — і вперед, вперед!
Ще всі живі.
Цитуємо поетів.
Ми ще студенти,
нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.
Зметнеться в гору
білочка-біженка.
Сипнеться снігом,
як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті
чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно —
що у Довженка світиться вікно...
Так просто і природно, і всі живі. БО МОЛОДІСТЬ НЕ ВЕРНЕТЬСЯ. НЕ ВЕРНЕТЬСЯ, ЯКЩО НЕ ВКАРБУЄТЬСЯ В СЛОВО, аби оживати щораз, щоби вертати час і його дихання, його прекрасну неповторність.
Як у тій же Довженковій «Поемі про море»: «Повечорів уже день, але видно далеко і чути навколо, ніби зникли непомітно всі кордони...»
І чи не ці рядки «Поеми...» вразили тоді студентку Ліну Костенко?
«Ось він. Їй хочеться бути з ним вночі серед степу одній. Ось вона. Йому хочеться бути з нею одною вночі серед степу. «Хочу лежати в степу в теплу ніч одна, хочу дивитись на небо. А наді мною, щоб тільки зірки й твоє обличчя, мій любий. І ніколи не забути мені цього в житті, ніколи».
Степ, зорі, бездонне небо мерехтить далекими світами. Це залишається, це буде завжди, допоки є Поет, Поети, які здатні зняти пелену з наших очей, відкрити весь об’єм Космосу, яким і є людська душа.
Ні, не розминулись вони, Ліна Костенко й Олександр Довженко. І нам би не пройти мимо. Бо інакше «як ми у вічі глянемо нащадкам?»
Cергій Тримбач - газета ДЕНЬ, 20 березня 2018