Культурний геноцид. Хто наступний?
08.08.2017
Секретар Правління НСКУ, головний редактор журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька про наміри Міністерства економічного розвитку і торгівлі України приватизувати державні кіностудії.
Люди дедалі глибше занурюються у віртуальний світ, вже давно пишуть і говорять про симулякри та імітацію. Це формує якісно іншу людину. В неї бажання імітувати і симулювати творчість поєднується з бажанням слави, успіху, який неодмінно прийде, досить тільки розмістити в мережі щось оригінальне, а ще краще – неадекватне. А ставлення до культурних цінностей, класики у них, немов до торішнього снігу – не холодно і не жарко…
Ті, хто ще не перестав жити у світі реальному, займається земними справами – тобто двома її різновидами: одні – виживанням, другі – наживою. Результати дій останніх особливо яскраво видно на карті Києва. Старожили дивляться на своє місто і не пізнають його – стандартні висотки наводнили, кожна найменша вільна площа йде під забудову тих висоток. Спротив, який чинять кияни, мало допомагає – в хід іде відверте порушення усіх правових норм і законів, не кажучи про норми моралі, яка передбачає пошану до надбань старовини.
У цьому самумі особливо не поталанило українському кінематографу – не вписується він в ареал пам’яток архітектури, культури, історії. Хоча, чому не вписується? Цього року – рівно 90 літ, як стартувало будівництво Київської кінофабрики. На Шулявці, на місці порохових льохів, буквально за півтора роки було зведено Український Голлівуд – найбільшу і найкраще оснащену в Європі кінофабрику. Фільми, які тут відразу з’явились, – «Джальма», «Вітер з порогів», «Мірабо», «Квартали передмістя» й апофеоз досягнень – «Земля» – несуть аромат свого часу. Інша річ, що не встигли кінематографісти розгорнутись на рідній кінофабриці на повну силу, як з півночі довіяло лютим холодом, що нищив Україну з її культурою, наукою, літературою. Кінофабрику русифікували, пішла «плясать губерния» з трактористами, свинарками і пастухами, тобто з фантомами сталінської пропаганди «щасливого й заможного» життя.
Немало минуло часу, поки українське кіно відродилося і заявило про себе у світі шедеврами високого класу: «Тінями забутих предків», «Камінним хрестом», «Білим птахом з чорною ознакою». А потім знову – тепер уже брежнєвський застій після відлиги, чергове нищення досягнень кіно.
Нарешті Україна незалежна, здавалося – ось вона, свобода творчості! Та з чиновницьких кабінетів пролунало: «А навіщо нам своє кіно, якщо є американське…»
Першою жертвою упав кінотеатр ім. О. Довженка – добротну будівлю знесли за одну ніч. Конкурентів на кіноринку це не могло не тішити. Сьогодні на черзі на знищення – студії: «Укркінохроніка», на територію якої насуваються висотки, а будівельна мафія не сидить склавши руки. Київська кіностудія ім. О. Довженка не перший рік викликає апетити – стільки землі біля станції метро! А тут кіностудія та ще з Довженковим садом, яка мало випускає фільмів і не дає прибутків. Справді мало, бо «Держкіно», замість підтримати її, фінансує приватний кінобізнес, бо довженківці, які ще залишились на студії, не дають відкатів.
Цікава закономірність: коли нардеп Сивкович, один із згаданої будівельної мафії, уже починав діяти, намагаючись захопити територію кіностудії ім. О. Довженка, вибухнула Помаранчева революція. Коли влада регіоналів також уже приготувала проект забудови цієї території, вибухнула Революція Гідності. Тепер знову ситуація для студії загрозлива: її разом із багатьма іншими підприємствами, за велінням МВФ, збираються виставити на продаж. Що далі?
Лариса Брюховецька, «Кіно-Театр», 27 липня 2017 року