Кінопрокат документального кіно: війна за свій рахунок?
13.07.2016
Попри бум виробництва документального кіно в Україні, прокатний ринок для нього запізнився на сто років. Тези з круглого столу «Документальне кіно в Україні: логістика під час війни».
Олена Коркодим, «Детектор медіа»
Цього року глядачі Docudays UA «фестивалили» довше, ніж зазвичай. На початку червня у форматі відлуння в прокат вийшли чотири фільми-хіти програми: «Українські шерифи» Романа Бондарчука, «У променях сонця» Віталія Манського, «Майже святий» Стіва Гувера та «Як змінити світ» Джеррі Ротвела. За місяць ці фільми зібрали понад 5,5 тисяч глядачів. Більшість кінотеатрів продовжили прокат окремих стрічок із цієї програми. Це успіх, вважають кінопродюсери. Зокрема, такої думки притримується директор дистрибуцiйної компанiї документального кіно 86Prokat Ілля Гладштейн.
Підготовка проекту Docu/Хіт тривала два місяці. А роботу для формування аудиторії документального кіно команда Docudays UA вела 13 років. Механізми доставки фільмів до неї в Україні, на відміну від міжнародного досвіду, не працюють. Відтак, нова хвиля документального кіно пропонується глядачеві як короткі побачення: під час прем’єрних і спеціальних показів.
30 червня 2016 року у кінотеатрі «Жовтень» пройшла зустріч на тему «Документальне кіно в Україні: логістика під час війни». Відповідь на важливі питання шукали засновник Docudays UA, продюсер Геннадій Кофман, координаторка проекту Docu/Хіт Анна Бурдіна, директор 86Prokat Ілля Гладштейн, директорка кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе, начальник відділу управління держрегулювання та реалізації кінопроектів Держкіно України Станіслав Притула, дослідник документального кіно, кінорежисер, куратор документальної програми фестивалю незалежного американського кіно «Незалежність» AIFF–2016 Дмитро Тяжлов, продюсер і співавтор стрічки «Добровольці Божої чоти» Іван Ясній, директор кінотеатру українського фільму «Ліра» Олеся Лавроненко та начальник бек-офісу мережі кінотеатрів «Планета кіно» Олексій Шпатенко. Організатором зустрічі виступив кінотеатр «Жовтень».
Docu/Хіт: опора на регіональних активістів
Кінопрокат програми Docu/Хіт пройшов у червні у чотирьох містах: Києві (кінотеатр «Жовтень»), Львові (Палац мистецтв), Харкові («8 1/2»), Дніпропетровську («Правда кіно»), Маріуполі (кінотеатр «Перемога»). У кінці серпня ці фільми демонструватимуться також в Одесі та Херсоні. За даними Docudays UA, сумарна аудиторія склала близько 5,5 тисяч глядачів, найбільше глядачів – понад 2600 – зібрав «Жовтень».
Як розповіла Анна Бурдіна, фільми з Docu/Хіт викликали найбільший глядацький інтерес ще під час Docudays UA: квитки на них розкупили за два дні. «Цю “гарантію” ми надали під час переговорів із керівниками кінотеатрів. А ще пропонували розглядати подальший кінопрокат, виходячи з результатів першого тижня», – розповіла координаторка Docu/Хіт. Як варіант, розглядався довгий прокат кожного фільму окремо.
Найбільші ставки команди Docu/Хіт були на фільм «У променях сонця». Фільм-відкриття фестивалю від початку викликав резонанс серед глядачів і в ЗМІ. А стрічка «Майже святий» про маріупольського благодійника, як прогнозували кінодистриб’ютори, матиме успіх у Маріуполі. На фільм Віталія Манського глядачі відгукувалися найбільше. А до продажу квитків на фільм «Майже святий» підключилася доброчинна організація головного героя стрічки Геннадія Мохненка.
Стрічка «Українські шерифи» позиціонувалась як історія про українські реалії, що здобула визнання міжнародних кінофестивалів. Очікувалося, що фільм «Як змінити світ» про некомерційну організацію «Ґрінпіс», перш за все, знайде свою аудиторію як авторське висловлювання. Насправді ж, поширювати інформацію про цей фільм взялися й активісти-екологи. Представники громадської організації «Еко-центр» провели у кінотеатрі «Жовтень» спеціальний показ фільму та зустріч із глядачами.
Показу фільмів передувала промокампанія з бюджетом близько трьох тисяч доларів. «Кошти на рекламу ми знайшли завдяки гранту на пілотний дистрибуторський проект Docudays UA. Підтримку було надано посольством Швеції», – коментує Анна Бурдіна. Кампанія велася з залученням білбордів, поліграфічних матеріалів і соцмереж. У Facebook, зокрема, поширювалися ролики, де відомі люди рекомендували подивитися той чи інший фільм.
Найбільший ефект мала зовнішня реклама, каже Анна Бурдіна. Також із просуванням фільмів допомогли активісти – друзі кінофестивалю. «У Docudays UA сильні регіональні представники, які допомагали поширювати інформацію за місяць до початку прокату. Самі кінотеатри рекламну кампанію не ведуть, і через це проект міг бути провальним. Лише у Львові, де інформацію про фільм Палац мистецтв поширював за місяць до початку прокату, за місяць ми продали половину квитків на Docu/Хіт», – коментує координаторка Docu/Хіт. А Геннадій Кофман радить кінопродюсерам враховувати інерційність глядача: «У регіонах, поки глядачі приймають рішення після одного-двох показів, прокат цих фільмів уже завершується».
Оскільки зали комбінувалися, фільми надавали у двох форматах: DCP та HD. Щодо авторських прав, то, як каже Анна Бурдіна, «не було вимоги сплатити мінімальну гарантію, оскільки всі правовласники пішли назустріч». А з кінотеатрами домовилися про фінансовий паритет – 50/50.
Результатами прокату команда Docu/Хіт задоволена. «В усіх містах наповнюваність залів на фільмах була порядку 70%», – відзначає Анна Бурдіна. Одним із досягнень Docu/Хіт вона вважає те, що регіональні кінотеатри мають ставитися до документального кіно з більшим інтересом, як і самі глядачі. «Але все одно кінопрокат триматиметься на активістах у кожному місті. Відповідальності від кінотеатрів чекати не доводиться», – резюмувала Анна Бурдіна.
Наступного року команда Docudays UA знову планує кінопрокат фільмів із програми кінофестивалю у форматі програми-відлуння. Лише, можливо, не влітку: курортний сезон позначився на ефекті рекламної кампанії.
86Prokat: простіше, коли гроші йдуть за глядачем
Думку про успіх Docudays UA поділяє Ілля Гландшейн: «Я хочу привітати колег зі стартом, це чудові показники. Як показала практика, вкладення в промо можуть корелюватися з результатами. Хоча так відбувається не завжди». Важливий висновок з прокату Docudays UA, за його словами, полягає в тому, що прокат документального кіно можливий, якщо є змога залучити партнера: «або Держкіно, або комерційну компанію, або грантодавця».
В іншому випадку, каже директор 86Prokat, регулярний прокат працює погано, і ризикувати власними коштами не завжди раціонально. «Якщо немає партнера, ефективнішим є івентуальний показ на кшталт програми “Післямова” кінофестивалю “86”. Це відбиває себе на 100%: цьогоріч на п’яти показах у “Кінопанорамі” було продано 500 квитків за середньою ціною 55 грн».
Серед основних питань кінопрокату Ілля Гладштейн відзначає те, що глядачі «все ще не готові віддавати гроші за те, щоб іти й дивитися в кінотеатрі документальний фільм, що спонукає думати, а не лише розважатися». Він переконаний: «Треба шукати жанрове кіно, створювати події, шукати партнерів».
Державна підтримка у дистрибуції документального кіно, вважає директор 86Prokat, необхідна: «Кількість документального кіно, яке виробляється в Україні, збільшується, і це дешевші у виробництві фільми, ніж ігрові. Важливо, щоби ці фільми демонструвалися в кінотеатрах за державної підтримки. Такої ж не передбачено в принципі, окрім податкових пільг [на квитки. Цю пільгу було скасовано на початку року]. У випадку з документальними фільмами систему кінодистрибуції можна стимулювати дотаціями, щоби гроші йшли за глядачем. За кожного глядача держава сплачує, наприклад, 5-10 гривень, які розподіляються між кінотеатром і дистриб’ютором. Таким чином, і кінотеатри, і дистриб’ютори будуть зацікавлені в тому, щоб якісно працювати, а не лише розмістити документальний фільм на вранішньому сеансі у маленькому залі, щоб отримати свою пільгу
Коментуючи пропозицію Іллі Гладштейна, Станіслав Притула під час свого виступу зауважив: «Для того, щоб її втілити, треба поламати Бюджетний кодекс, в якому варто прописати необхідність повернення коштів за щось». Прогноз чиновника невтішний: цей процес, за його словами, може затягтися на кілька років і завершитися не на користь дистриб’юторів. «У підсумку повертатимуть гроші “за необхідніші країні ліки”. Тобто ми винесемо цю пропозицію щодо кіно, а пільги отримає хтось інший», – пояснив пан Притула.
Також він зазначив, що Держкіно і Мінфін міряють ефективність фільму різними шкалами: «Для Держкіно це кількість глядачів, які його побачили в кінотеатрі, в інтернеті чи на телебаченні. Для Мінфіну єдиний вартісний показник – це кількість грошей, які ми зібрали з фільму. А це для сучасного кінематографа в нинішніх культурних реаліях взагалі неприпустимо. Тому що якщо стоїть вибір між купівлею квитка на фільм-атракціон і на українське документальне кіно, відповідь очевидна». На його думку, держава має підтримувати фінансово дистрибуцію документального фільму, щоб ціна на такий квиток була прийнятна – 20–30 грн.
«Добровольці Божої чоти»: два продюсери і 26 тисяч глядачів
Аудиторія фільму «Добровольці Божої чоти», про покази якого автори й продюсери фільму Іван Ясній та Леонід Кантер домовлялися з кожним кінотеатром окремо, склала щонайменше 26 тисяч глядачів. «До цього ми мали досвід таких показів нашої попередньої стрічки “Війна за свій рахунок”», – розповів пан Ясній.
«Добровольці» демонструвалися у близько 30 кінотеатрах як разові події. «Приїздили до райцентру. Там збиралися тисячі глядачів у величезному кінотеатрі, де дуже давно, вже років два, не показували кіно, і це була подія. Після цих показів керівники окремих кінотеатрів, зокрема у Тернополі, приймали рішення випускати фільм у прокат протягом місяця», – розповів Іван Ясній.
Промоушен організовували за допомогою місцевих активістів: «Вони на своїх місцях за власний кошт до нашої прем’єри все організовували. А після показу, де збиралися пожертви, ми повертали їм ці кошти і сплачували якусь винагороду».
Як наголосив продюсер, принциповою для авторів «Добровольців» була технічна якість кіносеансу: «Ми дбали про сучасні проектори, добрий звук, аби досягти відповідного ефекту від перегляду кіно. У маленькі міста привозили техніку чи орендували її в інших кінотеатрах».
На думку продюсера, важливу роль у інтересі глядачів до стрічки «Добровольці Божої чоти» відіграла її актуальність – у фільмі йдеться про будні добровольчого батальйону ДУК на сході України. Також Іван Ясній переконаний: «[Для того, щоб зацікавити глядача], потрібно донести, про що фільм і чому його необхідно подивитися. Слід переконати глядача. Адже документальне кіно – це специфічне кіно».
Частину коштів від цих зборів було вкладено у просування фільму на міжнародних фестивалях. У результаті стрічку «Добровольці Божої чоти» в рамках форумів було показано у 19 країнах, у тому числі, США та Канаді.
Тяжлов: немає такого бренду, як Ukrainian Docs
Дмитро Тяжлов на початку свого виступу нагадав, що таке праця кінодокументаліста: виробництво якісного неігрового фільму потребує не менше трьох років життя, класична дистрибуція – ще зо два роки. Готовий фільм в Україні опиняється у неринкових умовах. По перше, вказав Дмитро Тяжлов, не розмежовано функції продюсера, агента з продажу і дистриб’ютора. Також, акцентував кінорежисер, у жодній країні держава, фінансуючи фільм, не претендує на авторські права на нього: «Держкіно – це продюсер, чи це фонд? Зараз це продюсер».
Системний підхід до кінопрокату документального кіно, вважає він, має початися із того, що документальний фільм виходитиме в кожному кінотеатрі хоча б раз на місяць. «Аудиторія для таких фільмів є. Але при всіх позитивних зрушеннях в нас не відбулося інституціонального об’єднання, – наголосив пан Тяжлов. – Держкіно не є інститутом для формування стратегії розповсюдження українського кіно. Нема такого бренду, як Ukrainian Docs. Є Chekh Docs, Polish Docs, є Danish Docs, а Ukrainian Docs нема».
Держави з невеликими кінопрокатними ринками зосереджені на пошуку партнерів, каже кінорежисер. На його думку, Україні вкрай бракує інституції, яка б вела таку політику: «Спробуйте швиденько знайти інформацію щодо прокатних фільмів англійською навіть на сайті Держкіно…»
Його власна система дистрибуції, розповів Дмитро Тяжлов, зводиться до контракту з іноземним телеканалом: «Від невеликого латвійського телеканалу я можу отримати гонорар за фільм, який знімав п'ять років тому, і з рік питаннями “збуту” не перейматися. У випадку з українським телеканалом можна сподіватися на дуже невеликі кошти».
Також у своїй доповіді Дмитро Тяжлов навів приклади з міжнародного досвіду:
- У Європі діє «Docu/Хіт для дистриб’юторів» – об’єднання Moving Docs. Його учасники формують програми відповідно до запитів глядачів і проводять покази, спираючись на підтримку локальних активістів-друзів документального кіно.
- Щодо спеціальних подій, то в світі набувають популярності кінопокази творчого формату – в зелених кінотеатрах, кіноклубах, де є напрацьовані аудиторії.
- Не останню роль у просуванні всесвітньовідомого фільму «Акт убивства» Джошуа Оппенгаймера відіграло «данське Держкіно» – Danish Film Institute, що долучився до фінансування стрічки. Представники саме цієї організації першими подали заявку на участь стрічки у міжнародному кінофестивалі у Торонто та на інші кінофестивалі. Це було ще на етапі, коли агент із продажів займався пошуками дистриб’юторів фільму. «“Акт убивства” – мега-хіт. Мега-хіти існують на якомусь тлі, на контексті, – коментує Дмитро Тяжлов. – Мега-хіти такими і є, бо у кінотеатрах, де демонструються такі фільми, йде ще п’ятдесят фільмів, що створюють певне середовище».
- В рамках співпраці з оргкомітетом фестивалю американського кіно «Незалежність» Дмитро Тяжлов ознайомився з системою дистрибуції документального кіно в США: «В Штатах все тримається на осередках, що нагадують Будинки піонерів. Там “комунізм” процвітає: “спілки” й “комуни” дбають про покази документального кіно».
- У світовій практиці, каже Дмитро Тяжлов, кінотеатри часто організовують спільні заходи. Так, керівники артхаусних кінотеатрів спочатку проводять дослідження щодо запитів аудиторії, разом купують права на фільми та домовляються про їхні покази.
Резюмуючи, Дмитро Тяжлов висловив переконання, що, насамперед, документальне кіно має бути інструментом просвітництва і культурної дипломатії, а з часом – і комерції. Отже, державна підтримка потрібна на етапі формування стратегії виховання глядача на ґрунті документального кіно на майбутнє. «Насправді, його потрібно виховувати. Ми дуже відірвалися від культури кіно, особливо документальної», – каже Дмитро Тяжлов. Він навів приклад польської ініціативи «Шкільна фільмотека», де викладачі можуть обирати стрічки для показу. А в США, нагадав пан Тяжлов, для популяризації документалістики є навіть цифрові платформи. «Культура отримання якогось досвіду та знань через документальне кіно колись повинна дійти й до нас», – висловив сподівання кінорежисер.
Кофман: не cковані в один ланцюг
Геннадій Кофман українську «систему» логістики документальних фільмів називає обірваним ланцюгом: фільм після виробництва зберігається на «флешці» або на полиці. Або ж продюсер виявляє ентузіазм і сам влаштовує покази «вручну».
Знайти формулу показу в регіонах намагається команда Docudays UA, яка проводить мандрівний кінофестиваль у Києві та регіонах. «Близько двохсот кіноклубів зараз працює в Україні цілий рік. Ми купуємо ліцензії, щоб фільми ці використовувалися легально в освітніх цілях. Проводимо тренінги в університетах, бібліотеках. Така робота ведеться. Питання найголовніше: де монетизація, де гроші?» – запитує Геннадій Кофман.
Ставлячи запитання «Як окупити фільм?», продюсер зауважує: «У Держкіно готові фінансово підтримувати кіно й надавати підтримку на просування фільму в Україні. Але без донорів, без ін’єкції прокат можна розглядати як просвітницьку діяльність – аби привчити глядача до хорошого кіно». Також він акцентував, що жоден вітчизняний дистриб’ютор, за винятком 86Prokat, не хоче працювати з документальним кіно.
Також продюсер акцентував, що пітчинги Держкіно – єдина можливість отримати фінансування на креативну документалістику.
Держкіно: з презентацією фільму допоможемо
Станіслав Притула нагадав, що Україні є чим пишатися: у конкурсах на здобуття державного фінансування (пітчингах) документальне кіно винесене в окрему програму. «Це величезний плюс: двічі на рік ми відбираємо найкращі (з поданих на конкурс. – «ДМ») проекти та фінансуємо їх. Крім того, ми можемо надавати фінансування документальним фільмам до ста відсотків», – сказав він.
Щодо підтримки просування фільмів, нагадав Станіслав Притула, то Держкіно може допомогти з його презентацією та прем’єрою. «Це буде складати тендерну суму до двохсот тисяч гривень. Раніше це було до ста тисяч. При цьому на рівні законодавства ніде не йдеться про те, що це має бути фільм, який створювався за державні кошти. Зрозуміло, що ми будемо просувати прем’єри, робити презентації виключно українських фільмів. Але якщо це соціально значущий проект, який є важливим для України та має суспільний резонанс, і до нас звернуться з пропозицією провести такий захід, “фонд Держкіно” підтримає – якщо будуть кошти на рахунку», – пообіцяв пан Притула.
Як він нагадав присутнім, згаданий спецрахунок поповнюються коштами з реалізації майнових прав на фільм. «Тобто ми маємо повний перелік фільмів, права на які належать нам, які ми ліцензуємо, які ми потім ліцензійними угодами передаємо дистриб’юторам, які нам потім за прокат повертають гроші в Держкіно, – акцентував представник відомства. – А Держкіно за рахунок цих грошей підтримує наступні кінематографічні ініціативи. Зокрема, це видання нашого каталогу “Українські фільми”, до якого включено й документальні фільми. Каталог поширюється у посольствах України за кордоном».
Станіслав Притула висловив жаль, що на пітчинг подається небагато документальних проектів: на перший конкурс подали сто проектів, на другий – 110–120. Максимальна кількість – 160 проектів – змагалися на конкурсі 2016 року.
На його думку, ці цифри не свідчать про вибірку проектів, які б відображали кінематографічну реальність України. Адже в Польщі подається на конкурс понад півтисячі проектів, а розглядається з чотириста.
На думку пана Притули, український досвід свідчить про брак продюсерського досвіду, брак ідей і незацікавленість продюсерів у просуванні фільмів. «У нас немає, практично немає професійних продюсерів, які розглядають або знають про таку систему державної підтримки. Треба нам, мабуть, більше популяризуватися й розказувати про себе. Мати при цьому можливість на державне фінансування. По-друге, це проблема, мабуть, уже наявність кадрів художнього складу. Тому що, якщо немає проектів, які подаються, то, напевно, це замало ідей. Ми можемо зробити висновок, що в нас мало режисерів, авторів сценаріїв, які мають що нам показати. Третє: продюсер, який створює фільм, дуже часто не зацікавлений в тому, щоб далі цей фільм просувати», – сказав Станіслав Притула
Водночас, за досвідом автора публікації, не всі кінодокументалісти вважають систему державної підтримки прийнятною для творчої роботи над фільмом. Наприклад, на відміну від режисерів ігрового кіно, автори документального фільму не можуть очікувати на черговий транш. Адже неігрове кіно знімається «тут і зараз». Крім того, у законопроекті 3081-д «Про державну підтримку кінематографії в Україні» передбачено, що держава має підтримувати лише фільми, герої яких говорять українською чи кримськотатарською мовою: «Національний фільм – створений суб’єктами кінематографії фільм, виробництво якого повністю або частково здійснено в Україні, основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською або кримськотатарською мовою».
Стосовно прокату документального кіно, за словами Станіслава Притули, «на жаль, сьогодні з просування фільмів ми можемо виділяти певну суму лише на захід – на прем’єру фільму і на рекламну поліграфію».
Олеся Лавроненко, яка тривалий час працювала в Держкіно на посаді керівника відділу розповсюдження фільмів, відзначила: «Ліцензійна угода укладається на умовах, початок яких іде від договору щодо виробництва фільму. Якщо Держкіно вклало 50%, тоді чистий прибуток ділиться між продюсером і Держкіно. Якщо 100%, тоді продюсер отримує агентську винагороду за те, що він займається прокатом фільму».
А Станіслав Притула додав: «При цьому в Держкіно є таке правило, що продюсер фільму має пріоритетне право на дистрибуцію фільмів. А якщо створюється фільм і здається в Держкіно, то перший, хто має право на підписання ліцензійної угоди, це продюсер, а вже потім ми розглядаємо сторонніх дистриб’юторів і продюсерів, які можуть взятися за дистрибуцію».
Під час зустрічі Станіслав Притула висловив переконання, що не можна зобов’язувати кінотеатри демонструвати українське кіно: «[Перші фільми, які отримали державне фінансування – пробний досвід]. Просувати до глядача всі ці фільми, напевне, не варто, бо деякими фільмами ми можемо навіть відбити цікавість до українського кіно».
Натомість, вважає Станіслав Притула, важливо виховувати вдумливого глядача зі шкільних років. «Ми хочемо знайти слабке місце в Міністерстві освіти, через яке ми прорвемося зі своїми фільмами і примусимо дітей їх дивитися (сміється)», – сказав він.
Протилежної думки притримувалася Олеся Лавроненко: «Має бути важіль, яким можна натиснути на кінотеатри… 30-відсоткова квота на показ українського кіно виконується з 9:00 ранку до 11:00. І хто піде в кіно в такий час? У такі кінотеатри, як “Мультиплекс” чи “Баттерфляй” не можна пробитися в зручний для глядача час. І хороший документальний фільм ставлять у розклад для галочки – прокат відбувся, кіно показали, а кому показали – невідомо».
Аргументуючи свою точку зору, пані Лавроненко сказала: «З 2011 року пригадую щонайменше кілька фільмів, як принесли “будь-який прибуток”. Це “Плем’я”, “Поводир”, “Бабай” і “Незламна”, “Такі красиві люди”, “Брати”, “Красна маланка”. Є приклад успішного прокату фільму “Іван Сила”, який практично не отримав коштів, але цей фільм подивилися всі. [Володимир] Філіппов сам їздив по школах і показував його. Це глядацький фільм, і тому його подивилися всі. І в даному випадку держава не бере Філіппова за бороду і не кричить: “Віддай гроші”. Бо його витрати на просування фільму виявилися більшими, ніж він отримав».
Резюмуючи, директорка кінотеатру українського фільму «Ліра» сказала: «Якщо держава має можливість вкладати гроші у виробництво фільмів і не просити повернути їх назад, тоді цим треба користуватися. Тим більше, що є Центр Довженка, куди можна передати фільми, і він проводить покази. Інша справа, що кінотеатри не хочуть брати українські фільми».
«Планета кіно»: нам цікаво демонструвати документальне кіно
До досвіду довгого прокату українських документальних фільмів у кінотеатрі українського фільму «Ліра» під час більш як двогодинної зустрічі не дійшли. Однак начальник бек-офісу мережі кінотеатрів «Планета кіно» Олексій Шпатенко встиг розповісти про цікавий для компанії досвід прокату стрічок «Бранці» та «Російський дятел». «Найбільшим попитом ці фільми користувалися у Львові, – відзначив пан Шпатенко. – Найімовірніше, через те, що там живе національна ідея, а фільми тематично були саме такими. Періодично ми намагаємося показувати такі проекти. Їхня аудиторія дійсно невелика. На мою думку, людей зараз більше цікавлять екшени, бойовики. Можливо, це пов’язано з менталітетом українців».
Як доповнив Ілля Гладштейн, «“Планета кіно” – єдина мережа в Україні, що йде на контакт з немейнстрімним кіно. Можна набрати Наталію Байдан (генеральний директор оператора мережі кінотеатрів “Планета кіно” – “Тріумф Медіа Груп”. – «ДМ»). Навіть якщо очевидно, що цей фільм не збере мільйонної каси, вона знайде варіанти, як розмістити його навіть на вечірніх сеансах».
86Prokat у співпраці з «Планетою кіно», відзначив Ілля Гладштейн, пропонує ексклюзив: «У Львові й Одесі ми віддали “Планеті кіно” прем’єри. Привезли учасників, режисерів, самі приїхали, організували прес-конференцію».
Людмила Горделадзе: питання номер один – кількість кінозалів
Як відзначила директорка кінотеатру «Жовтень», що понад 15 років працює з аудиторією авторського кіно, головна проблема кінопрокату – у відсутності малих залів кінотеатрів, які можуть працювати з документальним кіно. «Саме в малих залах формується аудиторія українського кіно взагалі й документального кіно зокрема», – вважає вона. Як нагадала пані Горделадзе, в Україні налічується понад 450 залів, тоді як у Франції – понад п’ять з половиною тисяч.
«Документальне кіно має демонструватися довгим прокатом, – вважає Людмила Горделадзе. – А це можливо лише за наявності достатньої кількості залів». Як нагадала вона, розширити ринок прокату українських фільмів можна, вступивши в Eurimages. Крім того, країни-учасники Eurimages отримують кошти на творчі проекти та на підтримку кінотеатрів.
На її думку, в існуючих реаліях кінотеатри не мають достатньої кількості для вибору глядацьких фільмів. Отже, акцентувала вона, основні кошти Держкіно мають виділятися на ті проекти, які виходять до українського глядача: «Я вважаю, що кінотеатри можуть показувати сучасне українське кіно й документальне, зокрема. Так, для цього потрібна величезна робота, в тому числі, й щоб підготувати глядача. Але питання в тому, що кінотеатрам просто нічого показувати. Адже короткометражні фільми, наприклад, не в форматі кінопрокату».
Крім того, акцентувала директорка «Жовтня», вітчизняне документальне кіно має випускатися не в DCP, а в HD-форматі, який для багатьох кінотеатрів є прийнятним для кіносеансів у маленьких залах. При цьому продюсери з недовірою ставляться до HD, оскільки цей контент має менше можливостей для захисту від піратства. «Але це питання потрібно вирішувати – шукати спосіб захисту копій», – вважає Людмила Горделадзе.
Станіслав Притула, у свою чергу, додав, що Держкіно не регламентує формат, у якому фільм має виходити в прокат.
Підсумовуючи зустріч, Людмила Горделадзе запропонувала перейняти у Франції досвід державної підтримки ліцензованих артхаусних кінотеатрів. Також вона вважає за необхідне проводити ревіталізацію кінотеатрів завдяки державній підтримці чи фінансуванню з боку місцевої влади.
Великі надії директорка «Жовтня», як і інші представники кінотеатрів, покладає на створення Союзу кінотеатрів України, «що має народитися під час ОМКФ». Це об’єднання, зокрема, може, рекомендувати кінотеатрам випускати в прокат «некомерційні» фільми. «Союз відкриватиме шлях до пошуку ніш, як це робить “Планета кіно”, для якихось цікавих проектів, що не знаходять дистриб’юторів. Пізніше об’єднання може вирости в якесь центральне, чи централізоване, чи центр можливого прокату і підтримки прокату немейджорського кіно», – сподівається Людмила Горделадзе.
P.S. Під час зустрічі Дмитро Тяжлов поділився своїм улюбленим прикладом із досвіду автора документального кіно – англійського класика Пола Уотсона. Десять років той фільмував свого друга, який боровся з хворобою Альцгеймера. З цього матеріалу народився фільм і документальний телесеріал «Малькольм і Барбара. Історія кохання». «Фільм я дивився у “Жовтні”. На сеансі були присутні сім глядачів, двоє з яких – режисер та його колега, – розповів Дмитро Тяжлов. – Під час зутрічі з глядачами Уотсон сказав, що порахував, скільки часу він витратив на зйомки. І припустив, що якби працював двірником, то мав би набагато більший прибуток. Однак саме після цього фільму та серіалу уряд Великої Британії збільшив на 400 мільйонів, тобто втричі, бюджет на утримання пацієнтів з хворобою Альцгеймера. В Англії ця хвороба займає друге місце за смертністю після серцево-судинних захворювань».
Після цього прикладу запитання «Кому потрібне документальне кіно?» уже не риторичне.
На фото – Людмила Горделадзе і Геннадій Кофман (фото Олексія Темченка)
Олена Коркодим, «Детектор медіа», 12 липня 2016 року