Родичі. Без розпізнавальних знаків
30.03.2016
Після перегляду серіалу залишився післясмак «Ми один народ — увесь колишній СРСР».
Ірина Андрейців, «Детектор медіа»
Гумористична студія «Квартал 95» випустила в ефір («1+1») новий серіал «Родичі». Вочевидь, автори намагалися повторити успіх «Слуги народу», який полюбився українській публіці своєю гострою сатирою на сучасний політикум. Однак «Родичі» стали копією російських «Сватів» (теж виробництва «Кварталу»), лише без розпізнавальних знаків країни-виробника.
У центрі сюжету — винахідливий дідусь, який вирішує провчити своїх синів та невісток за брехню, створюючи кумедні ситуації. Головна ідея серіалу хороша: сім’я понад усе, поза грошима і чварами, батьківський дім завжди є прихистком, і кожна людина має право сама обирати свою долю.
«Родичі» порушують популярні в сім’ях проблеми: дружини, через яких сваряться рідні брати чи найкращі друзі, різниця світогляду між розпещеними дітьми й тими, які із забавок мають лише кольорову крейду й сусідське подвір’я, «блати» у влаштуванні на роботу чи навчання. Тут чітко видно, як гроші змінюють стосунки між чоловіком і дружиною, як той, хто в парі має більше коштів, стає диктатором у сім’ї.
Джерелом мудрості в родині традиційно є найстарший — дідусь, який роздумує:
Слава приходит к тому, кто не будет ей рад,
Награда находит того, кто не ищет наград,
Деньги падают с неба для тех, кто не ждёт,
Что станет печатным станком для небо небосвод.
Удача вообще никому ничего не должна.
Кто это поймёт, тому улыбнется она.
Любовь не трамвай, чтобы её появления ждать.
Раздавит — вставай, потому что раздавит опять.
А счастья судьбе попозже платёж,
Ведь счастья в тебе,
Покопайся и точно найдёшь.
Однак головною темою серіалу є ностальгія. За чим? Судячи з цитат стрічки — за Радянським Союзом. У будинку дідуся — прапорець радянської олімпіади, на його дні народженні співають «Родительський дом» російського чи, радше, радянського артиста Лева Лещенка. На концерті, присвяченому «дню посёлка», хор «бабушек» співає разом із сільським головою знову ж таки пісню Лева Лещенка «Прощай».
Серіал очікувано російськомовний, таблички населених пунктів та вивіски — теж «братньою» мовою. В судах та на машині міліції — жодних державних знаків. Єдиною ознакою того, що події відбуваються в Україні, є одна з героїнь, яка розплачується в крамниці за цукор українськими гривнями. Без цієї деталі, якої далеко не кожен помітить, серіал можна сприймати цілком і повністю російським. Наприклад:
— Вспомнил, как мы с вами сюда с мамкой на пикник приходили, помните? — питає дідусь.
— Да, батя. Каждое первое мая.
Коли брати напиваються й повертаються додому, теж співають радянських військових пісень:
Враг стоит спиной
за моей спиной
Бьёт нам ветер в грудь
И не повернуть
Справа пушки бьют
Слева берег крут
И летим конем
Мы в огонь втроем
Ты неуловим
И не победим
Только я в седле
А ты в сырой земле.
Ймовірно, «Квартал» розраховує на прокат стрічки в країнах колишнього СРСР. «Родичі» сприймуть ті, кому за сорок, однак молодь воєнні пісні й Лева Лещенка навряд чи зрозуміє.
Для масового українського глядача «Родичі» цілком можуть стати альтернативою серіалам із російськими спецназівцями й портретами Путіна на стінах, однак цінності стрічки залишилися тими ж: туга за Радянським Союзом, його культурою й героями. Після перегляду залишився післясмак «ми один народ — увесь колишній СРСР»: зі спільною пам’яттю, спільним минулим. Напрошується питання: і зі спільним майбутнім?!
Ірина Андрейців, «Детектор медіа», 29 березня 2016 року