Кіно і державність
01.10.2015
Якщо держава бере на себе роль захисту національних інтересів України, то в нинішніх реаліях вона мусить стати основним замовником кіно- і серіального продукту, з чіткими орієнтирами щодо змісту українського культурного продукту й соціальних цінностей, які цей продукт буде ретранслювати.
Оксана Мельничук, для «Телекритики»
У 2014 році частка національного кіно в бокс-офісах країн Європи сягала 60% (такі високі результати були лише в Турції. – НСКУ), частка українського кіно в бокс-офісі України склала 2,5%, частка російського кіно й серіалів на топ-шістці українських каналів склала 55%, у середньому в українському телеефірі російський продукт займав 6,5 годин на день, $250 млн інвестицій в українське кіновиробництво протягом п'яти років дозволять отримати 25% українських фільмів у бокс-офісі і втричі збільшити присутність вітчизняних фільмів і серіалів у телеефірі (з «Програми розвитку масового кіно і серіалів в Україні», «#КіноКраїна»).
Вже кілька разів і до Майдану, і під час Майдану, і весь цей час донині представники вдумливої частки населення говорили з різних високих трибун: той, хто контролює інформаційний простір, контролює національну безпеку. З державницької позиції влада зобов'язана захищати себе в інформаційному просторі. Це одна з ключових функцій сучасної держави перед своїми громадянами.
Але те, що мало прозвучати від державних мужів, прозвучало з вуст приватного сектору. Чіткі пропозиції щодо розвитку національної кіноіндустрії були представлені у «Програмі розвитку масового кіно й серіалів в Україні», підготовленої спільними зусиллями учасників ініціативи «#КіноКраїна».
Як же держава може зробити свій внесок у розвиток кіно- й серіальної індустрії України?
По-перше, потрібно все ж таки довести до імплементації один доленосний закон, який уже розроблено й навіть проголосовано у Верховній Раді ще в 2013 році. Мова про скасування ПДВ для українського культурного продукту. Відповідні зміни вже навіть були внесені до Податкового кодексу й очікують лише підзаконих актів для подальшої імплементації.
По-друге, в компетенції держави відрегулювати нарешті питання, пов'язані з авторським правом і відрахуваннями, захистити українських акторів і режисерів, забезпечивши на законодавчому рівні захист їхніх авторських і суміжних прав, відрегулювавши трудові стосунки з кіновиробниками. Бо ні для кого не секрет, що кіноринок майже весь є у тіні.
Хочеться також почути від наших захисників інформаційного простору адекватні пропозиції щодо реформи української кіношколи. Адже без вітчизняних сценаристів, режисерів, акторів, продюсерів жодне вітчизняне екранне виробництво розвиватися не зможе, які б мільйони в нього не вбухати.
І, нарешті, якщо держава бере на себе роль захисника національних інтересів України, то в нинішніх реаліях вона мусить стати основним замовником кіно- й серіального продукту, з чіткими орієнтирами щодо змісту українського культурного продукту й соціальних цінностей, які цей продукт буде ретранслювати. Які механізми формуватимуть зміст і вибір тем для запланованого величезного обсягу кіно- й серіального продукту? Бо якщо критично поглянути на нинішніх кіновиробників, то українські серіали здебільшого залишають бажати кращого. Змістова частина за незначними винятками взагалі не витримує жодної критики – це окрема тема. Але навіть за формою: багато очевидних локацій, із упізнаваною ідентифікацією Києва, Одеси, Криму подаються як якісь невизначені міста північного сусіда. Безкінечні російські прапори, портрети лідерів, російські номери та російські міліціонери на тлі впізнаваних українських локацій задовго до нинішніх подій завжди викликали неприємні відчуття, що наші території повільно захоплюють через отакі віртуальні картинки. Засилля московських акторів та актрис у головних ролях, зі значною перевагою в гонорарах, завжди руйнівно діяло на розвиток акторської професії в Україні, виштовхуючи наших найкращих талановитих акторів працювати до Москви чи Білорусі. Все це ще вчора було в українському серіальному виробництві. Й усе це – також відповідальність вітчизняних кіновиробників.
Держава просто не морочилася й не влізала в ці, як тепер з'ясувалося, смертельно небезпечні питання, незважаючи на те, що нинішній міністр культури В'ячеслав Кириленко, задовго до Майдану протягом тривалого часу будучи головою Комітету з питань культури ВР, міг би ще під час свого перебування в депутатському кріслі звернути увагу на такі важливі деталі в культурно-інформаційному просторі України. Чи не така фатальна неувага призвела до того, що населення східної України та Криму було нібито підготовлене до того, що в українських містах на адміністративних будівлях можуть майоріти російські прапори?
Як бачимо, автор цих рядків у жодному разі не ідеалізує українських кіновиробників, і ми всі пам'ятаємо, яку роль ті чи інші телеканали відіграли в різні періоди становлення новітньої української державності.
Але в нинішньому контексті важливе інше. Ніхто не застрахований від помилок, та здатність визнавати свої помилки й готовність їх виправляти вирізняє людей із розумом та стратегічним мисленням. І презентація намірів кіно- й телевиробників змінити ситуацію на краще не може не викликати поваги. Представники влади залучені до процесу, їм запропонували рішення для виходу з глибокої кризи, було дотримано всієї процедури відкритості й прозорості, характерної для публічної політики й ліберальної економіки.
А нам, відповідальним громадянам, варто вимагати відкритості й публічності від найнятих за наші з вами податки державних менеджерів-високопосадовців у прийнятті доленосних рішень у нашому культурно-інформаційному просторі й займати проактивну позицію в роботі над змістовною й ціннісною частинами найважливішого для нас зараз мистецтва під назвою «кіно». Згадується, як хтось із українських політиків сказав: «Спочатку ми прибрали сніг, що випав раптово й невчасно, потім ми витурили непотрібного нам президента». Продовжуючи ланцюг подій, можна додати, що зараз ми протистоїмо найбільш нахабному й підступному агресору, відчутно підтримуючи українську армію. І справа становлення національного кіно, яке «сильніше за зброю», – це справа національної честі для кожного з нас.
Оксана Мельничук, співзасновниця українського think tank AY Policy Center (технологічна допомога євроінтеграції України)
«Телекритика», 30 вересня 2015 року