Оповідання Сенцова
09.09.2015
Іван Рябчий, «Дзеркало тижня. Україна»
Багато написано про Олега Сенцова, того, що в тюрмі. Аж на 20 років. Але хочеться сказати і про Сенцова-письменника, про Сенцова-особистість. Бо кожен творець — у своєму творінні.
В Олега Сенцова в Україні вийшла перша книжка — "Раcсказы". Книжка, в якій є він. Книжка, яка про нього. Дуже людська, сліпуче світла і вражаюче цільна книжка.
"Раcсказы" Олега Сенцова, що вийшли в київському видавництві Laurus, примусили подумати про три знакові постаті сучасної культури: бельгійського письменника і драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта, російського гумориста Михайла Жванецького та фламандського письменника Тома Лануа.
Чому раптом подумав про кожного з них — нижче.
"Рассказы" — книжка, яка потребує передмови або післямови. Когось мудрого і достатньо скромного й тактовного, щоб написати про людину й автора, не впадаючи в пафос.
Величезних букв на обкладинці — СЕНЦОВ — усе ж замало, аби пояснити феномен (доволі сумний) появи нової легенди. І відсутність необхідного вступного слова до книжки — єдина претензія до видавця.
Сенцов — людина системи і структури. Йому весь час хочеться "порахувати" текст ("Дитинство", "Макари"), вибудувати його етажеркою, перетворити на щось ідеальне, як та "ідеальна людина" Леонардо.
Сенцов — перфекціоніст. Свої тексти він максимально наближає до сценаріїв. Вони вкрай динамічні, хоча діалогів у них — мінімум. Драматичністю, сценічністю, кіношною прозою Сенцов близький до першої зі згаданих мною постатей — Е.-Е. Шмітта, такого популярного в Україні.
Шмітт більшість своїх текстів перетворює на спектаклі та фільми. Оповідання Сенцова — готовий моноспектакль. Потенційним моноспектаклем книжку, яка називається "Рассказы" (тобто нібито фрагментарну, складену з окремих історій), робить її незвичайна цілісність. Як і у Шмітта ("Двоє добродіїв із Брюсселя", "Мрійниця з Остенде"), у Сенцова оповідання у збірці об'єднані в цілісність. Вони не просто так зібрані тут під одну обкладинку.
Вперше слово "оповідання" сприймається не як жанрове визначення, а як повноцінний заголовок книги. Випадає із загальної тональності хіба що текст, скромно поіменований "Автобіографією".
Але саме цей текст своїми першими фразами і задає загальну тональність книжці: "Народився в понеділок, 13 числа. Мабуть, тому й життя проходить весело".
Втім, нічого не випадає. Є загальний стиль. Адже стиль — це особистість. А особистість Сенцова — сильна і світла.
Основна тональність книжки Олега — світло. Переливи білого кольору, світло-сіра палітра із вкрапленнями теплого сонця. І все ж у всіх без винятку текстах автор веде до смерті ("Собака", "Заповіт", "Бабуся"), тліну ("Макари"), занепаду ("Дитинство"), хвороби ("Больничка") і приниження.
Оповідання з подвійним дном, і найсміливіше, скажемо так — найбільш читане зі сцени, — "Бабуся". Воно становить смислову пару з "Собаками". А "Макари" ніби продовжують "Дитинство".
Тональність Сенцова близька до тональності найбільш продаваного нідерландомовного автора Тома Лануа. У своєму шедеврі — романі "Картонні коробки" — Лануа майстерно створює світлі й добрі образи (сестра, мама, дві тьоті, діти в санаторії), при цьому легко та обережно торкаючись складних тем (рак, аборт, нарцисизм, перший дитячий оргазм і т. д.) — так, ніби вони органічно випливають із тексту.
Лануа — як і Сенцов — не впадає в надмірний дидактизм, даючи читачеві можливість зробити висновок самостійно.
Тональність і голос Сенцова чимось близькі до Жванецького. І недарма — адже Мих Мих — чи не єдиний, кого Сенцов цитує в оповіданнях.
До речі, полум'яний і сумний виступ Сенцова в суді після винесення вироку міг би стати дев'ятим текстом "Рассказов". Як і Мих Мих, Сенцов — майстер тонкого гумору. Гумору, що весело прозирає крізь сльози прозорого тексту.
Завершити цей відгук на книжку хочеться рядками з оповідання "Заповіт", яке я перечитав після винесення Сенцову вироку: "Усі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Я хотів би більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від життя задоволення або дарувати його іншим, ходити або краще — бігати, спати ночами чи не спати, і щоб вирішувати це мав я, а не мій організм укупі з моїм лікарем. Таким життям я хотів би пожити довше. Але це неможливо. Всі ми помремо..."
Іван Рябчий, «Дзеркало тижня. Україна», 4 вересня 2015 року, №32