Скорбота, краса та гнів
15.06.2015
Українську документальну стрічку «Все палає» Олександра Течинського, Олексія Солодунова та Дмитра Стойкова номіновано на нагороду «Вибір Док Альянсу» (Doc Alliance Selection Award). Подаємо рецензію кінокритика Дмитра Десятерика і його інтерв'ю із авторами стрічки.
Дмитро Десятерик, «День»
Стрічка «Все палає» присвячена революційним подіям, проте абсолютно випадає з низки майданівської документалістики — через інакший смисловий ракурс тією ж мірою, наскільки й через візуальний підхід авторів.
Вже в пролозі пересування маніфестантів і міліції виглядають як заняття позицій перед призначеною битвою. Режисери фіксують насильство і озлоблення з обох боків, але, коли треба, зупиняють камеру на деталях. Таких подробиць вистачає, аби вивести стилістику фільму за суто документалістські рамки. Якщо нашумілому «Майдану» Сергія Лозниці властиве епічне узагальнення, якщо картина групи «Вавілон 13» «Сильніше, ніж зброя» є зразком драматичної хроніки, то у «Все палає» показана загрозлива краса революції, замішана на вогні, крові й безперервному русі, невіддільна від них. Але це не естетизація як самоціль.
Режисери не схиляються до жодної зі сторін, не розслідують причини зіткнень, не беруть коментарі. Вони майже повністю залишають за кадром дозвілля революціонерів — лише трохи пісень, музики, танців, короткі миті відпочинку в церкві і в захопленій мерії. Більшою ж мірою — або різні рівні конфлікту, або підготовка до протистоянь, або їхні наслідки. Коли охоплена війною вулиця зливається з метушнею в приміщенні тимчасового госпіталю в блискуче змонтованому епізоді (в цілому монтаж у «Все палає» гідний окремого розбору), це означає серед іншого, що приватність скасовано, жодні стіни більше нікого не приховують і не захищають, і в цьому загальному тривожному просторі немає єдино правих. Отже, лишаються подробиці: краса снігу, що лежить на гілках куща й на шоломі спецназівця під ним, примарний череп, що світиться в заграві пожеж уже на касці повстанця, гра вогню, тіней і світла, хореографія людського руху в схвильованому місті. У кожного тут своя частина краси, своє натхнення і свої втрати: одна з центральних — пронизлива сцена зі старим комуністом, який стоїть із застиглим від горя обличчям-маскою, обійнявши скинутий пам’ятник Леніну, не розуміючи, що залишився один, що час змінився безповоротно й безжально.
«Все палає» розповідає про Майдан як ірраціональний і від цього ще драматичніший акт. Ця ірраціональність, однак, діє обопільно — і в добрі, і в злі — не випадково фільм закінчується словами з молитви «як і ми прощаємо боржникам нашим». Кадр цієї миті розкривається, вперше з’являється небо, залите сонцем над панорамою скорботної площі. Можна сказати, що Течинський, Солодунов і Стойков змальовують революцію як класичне полотно, на якому вже не так важливо, хто винен, як сама картина великого зіткнення — великої трагедії, що випала всім нам.
Ми пропонуємо читачам «Дня» інтерв’ю з режисерами цього непересічного фільму. Всі троє — у минулому фоторепортери. Олександр Течинський дебютував як режисер 2013 року з дотепною короткометражкою «Сери і сеньйори» (оператор — Олексій Солодунов), присвяченою уманчанам, які підробляють під час паломництва хасидів на свято Рош-Хашана.
«Поки є люди, готові допомагати тобі, все буде добре»
ЯК ЗРОБЛЕНО
— Як до вас прийшла ідея фільму «Все палає»?
Олександр Течинський: — Коли все почалося, нам надійшла пропозиція від давнього товариша і колеги, журналіста газети Frankfurter Allgemeine Zeitung Конрада Шуллера (кореспондент газети в Україні і Польщі, німецький журналіст і письменник — ДД) — знімати короткі документальні нариси для їхнього сайту. Ми почали знімати те, що відбувається щодня, тут же монтувати й викладати ролики на сайт. Під час подій на Грушевського спало на думку, що це може бути щось більше.
— Судячи зі зйомок і на сайті, й у фільмі, ви лізли в саме пекло. Доводилося опинятися в ризикованих ситуаціях?
О. Т.: — Регулярно. Але роки тренувань допомогли.
— Як же вам вдавалося вціліти?
Олексій Солодунов: — Все відбувалося випадково. Я просто опинявся між мітингувальниками й міліцією. І тієї миті, коли міліціонери йшли в атаку, я залишався на місці. Коли вони відходили, я відходив із ними. І потім стояв із ними, розмовляв, деякі з них просили, аби їх знімали, показували щити з дірками, за їхнім твердженням, від куль, говорили: «Знімай, як у нас кидають каміння». Приводили своїх поранених. Хтось поводився агресивно, але я пояснював, що мені потрібно і їх зняти. Той, хто розумніший, — розумів. Потім, коли вони вже йшли в атаку, думаю, у них не було чіткого розуміння, що вони роблять: стріляли, кидали каміння, били людей, все дуже грубо, але мене через загальний хаос не помічали. Я не носив надто яскравих засобів захисту, лише бронежилет із написом «преса», чорну каску, спокійно йшов із ними.
— І жодного разу не втрапили в халепу?
О. С.: — Якоїсь миті, коли вони били людину, а я це знімав, підійшов один із них і розбив мені залізною трубою камеру й палець. Але ми все одно продовжували. Ще, напевно, й момент удачі. Іншим фотографам таланило менше — комусь розбили всю апаратуру або забрали. Але коли ти перебуваєш із цими людьми, то з ними потрібно говорити, налагоджувати контакт, бути якоюсь мірою на їхньому боці: ти ж зараз із ними, тобі потрібно їх знімати.
— Коли ви зрозуміли, як власне фільм повинен виглядати?
О. Т.: (зі сміхом) — Мені здається, що я подивився фільм Соррентіно «Велика краса», і, вийшовши із зали, зрозумів, як треба зробити. Насправді, не можу сказати. Щось склалося. Монтували ми разом. Спочатку набрали з Олексієм «ковбасу» на 3,5 години, а потім я відсікав від неї.
О. С.: — Коли ми знімали для газети, то весь матеріал передивлялися, монтували так і сяк.
О. Т.: — Так, оскільки щодня працювали з матеріалом, то дуже добре його знали і бачили, які саме фрагменти важливі.
— Мені кинулася в очі ваша рівновіддаленість від сторін конфлікту. Як вам вдалося дотримуватися такої позиції?
О. Т.: — Думаю, це в крові, бо ми довгі роки провели в журналістиці. Адже там як: ось, наприклад, конфлікт між Василем і Миколою. Береш коментар у Василя, він називає Миколу падлюкою, потім — у Миколи, який такої ж думки про Василя, потім — у трьох незалежних експертів, один більше підтримує Василя, інший Миколу, а третій говорить, що обидва вони падлюки. Твоє завдання — надати факти, а читач розбереться самостійно, не потрібно за нього переосмислювати. Такий же підхід був і тут.
Дмитро Стойков: — Якби я знав усе, всі причини, всі відповіді на всі питання, я б по-іншому діяв. А так — я знаю рівно стільки, скільки й решта, значить, повинен показувати все так, як є.
О. Т.: — Ми провели стільки років у журналістиці, і для нас важливо бути над усім цим. Якщо мені телефонувала наша продюсер Юля і говорила «наші наступають», я одразу думав — які «наші». У журналіста не повинно бути жодних наших.
— У тих фільмах про Майдан, які я бачив, позиція режисерів інакша. Мабуть, вони могли дозволити собі розкіш бути упередженими.
О. Т.: — Я вважаю, що це абсолютна розкіш. Що було — те було, з цим нічого не зробиш. Якщо ми вбили міліціонерів, то нам треба про це говорити. Якщо вбили протестувальників, то це теж ми вбили. Ми — тобто українці, це все в нас відбувається.
ДОСВІД
— Як ваш досвід фотографів допоміг вам під час зйомок?
О. С.: — Наприклад, з’ясуванням того, куди тобі потрібно, а куди не потрібно йти. Аби не піддавати себе невиправданому ризику.
Д. С.: — Інстинкт, що виробився за ці роки, вже працює на 100 %. Візуально зокрема. Ти не замислюєшся, як що зняти, що куди крутити. Працюючи у щоденних виданнях, ти маєш щільний графік, великі фізичні навантаження, рухаєшся від зйомки до зйомки, ти повинен швидко відзняти й відправити матеріал і вже не думаєш про кнопочки, дієш інстинктивно.
О. Т.: — Мені здається, ми зробили цей фільм, бо були до нього готові. Дмитро правильно каже: журналістський досвід — це й фізичні, й моральні навантаження, і, головне, вміння підібратися до кадру. Ось хороша історія про досвід. Один кіношник опинився 18 лютого там же, де й ми. Коли натовп побіг униз Інститутською, йому наступили на черевики і він залишився без взуття, втратив темп, у результаті менти розбили йому камеру, мікрофон, сильно побили. Все через те, що не розумів, куди йде, що там може статися, не підготувався як слід. Адже у фоторепортера черевики — найважливіша річ, важливіша за камеру. Як то кажуть, прості речі рятують життя. Саме завдяки цьому ми змогли підійти близько, збудувати кадр.
О. С.: — Коли довкола тебе хаос, ти повинен дуже спокійно зупинитися, не знімати все підряд, шукати якісь плани і акуратно, повільно їх вести, хоча довкола тебе — божевільня.
О. Т.: — Ти як серфер — ловиш хвилю та йдеш за нею. Якщо загубив — треба зупинитися, прикинути, куди вона пішла, повернутися в неї. Дуже багато чинників склалося, тому в нас вийшло.
— Ще один момент, який не можна не відзначити, — ваша культура кадру. Деякі епізоди виглядають просто як завершені мініатюри. Як вам вдалося досягти такої візуальної якості?
О. Т.: — Багато років у молодості пішло, аби себе в це загнати. Потім ти це розвивав, а тепер можеш навіть не думати — береш камеру, сигарету в зуби — не робота, а задоволення.
О. С.: — Плюс довгі роки, проведені без роботи, коли ти можеш собі дозволити собі дивитися незліченно багато фільмів, по 2-3 фільми на день.
О. Т.: — Може, ми інколи заграємося цією естетикою. Ось коли горить Будинок профспілок, ти якоїсь секунди зупиняєшся і задивляєшся просто. Ловиш себе на думці, що милуєшся всім цим пеклом, зупиняєш себе. Але ж це зачаровує, в цьому є своя сила, воно намагається затягувати тебе куди йому треба.
— Якщо вже ми про це заговорили — яке кіно ви любите?
О. Т.: — Зараз мені дуже подобається Герман-старший, передивляюся «Мій друг Іван Лапшин». І вплив таких картин, як «Апокаліпсис сьогодні», «Тонка червона лінія» в цьому випадку не можна недооцінювати.
Д. С.: — Мій кумир — Вім Вендерс. Все підряд. Особливо його старі роботи.
О. С.: — Я багато дивлюся різного, зокрема й ідіотського, і смішного. Кустурицю люблю. Подобається веселе кіно. Недавно відкрив документальний фільм «Смерть робітника» австрійського режисера Міхаеля Главоггера (частково знятий у Донбасі. — Д.Д).
О. Т.: — Так, вражаючий фільм.
О. С.: — Взагалі, всі фільми Главоггера дуже захоплюючі, хороші оператори там працюють.
О. Т.: (з посмішкою) — 2009-го Дмитро показав мені «Смерть робітника», і я зрозумів, що кину газету «Комерсанта» і займатимуся документальним кіно.
ЗА КАДРОМ
— Про кадри, які ви не зробили: що з побаченого на Майдані вас вразило, але залишилося не знятим?
О. Т.: — Ось така сцена. Похорони Небесної Сотні на Майдані. Там же — якась захоплена міліційна техніка і люди фотографують діточок з квітами і кульками на цьому БТР. А за 30 кроків від їхньої радості — ряд трун. У мене не вистачило сил, аби все це зняти. Можна було б і не робити фільм, а залишити один цей епізод.
Д. С.: — У мене інше — героїчні жінки, які ходили по передовій, під камінням і кулями, роздавали чай. Для мене було одкровенням: я ховаюся, а вони ходять з цими тацями.
О. С.: — Мене 2008 року здивувала згуртованість грузин — як вони в розбомбленому місті спокійно сортують загиблих, рятують поранених. Не думав, що українці зможуть так само. І ось коли в нас розстріляли людей, я побачив, як загиблих на особистих автомобілях звозять у Михайлівський собор і там складають, намагаються знайти родичів — тобто абсолютно чітко, з рівними обличчями виконуючи важку роботу, якою ніколи раніше не займалися.
ДАЛІ
— Що далі?
О. Т.: — Зараз працюємо над фільмом про мешканців Вилкового, в дельті Дунаю. Так і називається — «Дельта». Сподіваємося, що закінчимо цієї або наступної зими. А до того подивимося, куди крива виведе.
О. С.: — Мене дуже цікавлять історії простих людей. Тому «Сери і сеньйори» і «Дельта» мені дуже близькі по духу. Я багато подорожую на мотоциклі Європою і зустрічаю багато дивовижних персонажів, і мені дуже цікаво за ними спостерігати, знімати якісь побіжні нотатки.
О. Т.: — Мене дуже хвилює те, що відбувається на Сході. Інформація, яка звідти йде, не задовольняє мій інтерес. Я, втім, там і так постійно перебуваю останній рік, але цікаво було б подивитися на це самостійно через камеру.
— Взагалі, яким ви бачите своє майбутнє в кіні?
О. С.: — Доки є класні люди, готові допомагати тобі, все буде добре. Так було з обома нашими фільмами. На «Серах і сеньйорах» всі за їжу працювали. Зараз можна знімати навіть на мобільний — була б історія.
О. Т.: — Я знав голландця, який знімав кіно про диких кабанів у себе в Нідерландах. Це такий «Твін Пікс»: кіно про кабанів, у якому немає кабанів. І потім він розповідає: «У нас немає дикої природи, ось я і вирішив про неї зняти. А у вас в Україні куди камеру не наставиш — готове документальне кіно. Краса!»
Дмитро Десятерик, «День», 27 березня 2015 року, №53