Docudays: знай наших
06.04.2015
ХІІ Міжнародний кінофестиваль документального кіно про права людини Docudays UA засвідчив підйом національної школи документалістики.
Дмитро Десятерик, «День»
Нагороди Docudays UA вручали в Київському будинку кіно; власне призом була гільза від відстріляного танкового снаряду (минулого року — бруківка), а в якості премії додавали 1000 доларів.
• Фільми змагалися у трьох конкурсах — «Docu/Життя», «Docu/Право», «Docu/Коротко», а також за приз глядацьких симпатій. Найкращою в «Житті» визнано стрічку «Разом» росіянина Дєніса Шабаєва — зворушливу історію про подорож і стосунки батька й дочки. Переможцем «Коротко» стала «Точка відліку» польського режисера Міхала Щесняка, а почесний диплом конкурсу отримала лікарка-волонтерка Тетяна, головна героїня фільму «Медик іде останньою» (режисер — Світлана Шимко, Угорщина — Україна). У «Праві» головний приз — у «Божої волі» (Бєата Бубєнєц, Росія), спрямованої проти російського православного мракобісся. Найбільше голосів глядачів зібрала «Яма» чеського режисера Їржі Стейскал про українську родину, що чинить спротив міській забудові. Приз імені Андрія Матросова від організаторів Docudays здобула стрічка «Скрізь Майдан» українки Катерини Горностай.
• Docudays UA офіційно називається Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини, але цього року стало зрозуміло, що він виріс у повноцінний фестиваль документалістики. Це відчувалося навіть на рівні матеріального забезпечення. Той же Будинок кіно, що слугував базовим майданчиком фестивалю, переоформили за допомогою величезних банерів із символікою Docudays, якими позатягували невиправно радянські стіни. Для дітей обладнали окрему ігрову кімнату. Перегляди і майстер-класи тривали у трьох кінотеатрах. Вхід при цьому лишався безкоштовний. На вечірніх показах публіка стояла у стометрових чергах, інколи навіть намагаючись виламати двері в зал.
Було чого бешкетувати: організатори укомплектували цікаву програму. Найвидатніша з показаних поза конкурсом картин — неігрова драма данця Джошуа Оппенгаймера «Погляд тиші» про масові убивства 1965 р. в Індонезії; важко уявити собі щось краще про сучасні форми геноциду. Варта згадки «Чи щасливий високий чоловік» — документальна анімація, що створена французом Мішелем Гондрі і присвячена видатному американському лінгвісту Ноаму Хомському. Елементи анімації були присутні й у шведських «Прихіпованих» (Карл Хавер) — захопливій оповіді про європейську богему та витоки руху хіпі на початку ХХ століття. Шпигунсько-політичні пристрасті док-трилера «Citizenfour: історія Едварда Сноудена» (Лора Пойтрас, США — Німеччина) доповнювалися викривальним пафосом «Ми приїхали як друзі» (Юбер Сопер, Франція — Австрія) та красотами й страхами «Солі Землі» — спільної стрічки класика світового кіно Віма Вендерса та Джуліано Сальгадо про майстра соціального фото Себастьяно Сальгадо.
• А найприємніший сюрприз фестивалю — українське кіно. По-перше, його було багато; проходила навіть окрема програма Docu/Україна. По-друге, деякі з наших фільмів самі по собі витримують конкуренцію зі світовими хітами. Минулої п’ятниці «День» уже писав про «Все палає» — спільний кінодебют колишніх фотографів Олександра Течинського, Олексія Солодунова, Дмитра Стойкова — безумовно, разом із «Майданом» Лозниці — це найкраще кінематографічне висловлення про революцію. Наразі він — у прокаті, що для нашого неігрового кіно все ще рідкість.
• Лише цим справа не обмежилася. Виходець із Києва, нині нью-йоркець Андрій Загданський привіз стрічку «Вагріч і чорний квадрат» (США — Україна) — мистецько-біографічне дослідження про непересічного художника-концептуаліста українського походження Вагріча Бахчаняна. Спочатку сюжет розвивається як типовий екранний життєпис із закадровим текстом режисера, але Загданський насичує кадр не тільки фактами, але й мистецтвом власне самого Бахчаняна — аж до реконструкції його театрального перформанса на сцені театру імені Франка; так фільм набуває рис уже естетичної оповіді, і всі лінії зв’язуються у яскравому, вибуховому фіналі: мистецьке стає метафізичним.
• Остап Костюк у «Живій ватрі» намагається, зі свого боку, видобути мистецтво з екзотики — тут ідеться про життя карпатських вівчарів і складну долю традиційних ремесел. «Жива ватра» лишається на загал у старовинному річищі «поетичного кіно», але краєвиди Карпат, рух отар, подробиці побуту передано (оператор — Олександр Поздняков) із дійсно живописною красою.
Катерина Горностай зняла під час Майдану чудові новели «Зуби Леніна» та «Мирний протест Маші». Її нова середньометражна робота «Скрізь Майдан» торкається революції лише як приводу, щоб розказати трохи інакшу історію. Катерина відслідковує життя кількох своїх друзів, застає їх у найрізноманітніших ситуаціях — сутички й демонстрації, вилазка на природу, весілля, танці, камера дрижить і метушиться, але з цих на перший погляд хаотичних нотаток складається повноцінна, хай і нелінійна оповідь — ліричний ескіз часу.
«Вальс Алчевськ» Вадима Ількова так само тяжіє до форми нотаток, але в інакшій формі. Вадим показує поїздку групи українських та білоруських митців (Сергій Жадан, Олексій Ворсоба, Влад Крейммер, Ольга Михайлюк) на Донбас у травні 2014 року для втілення музично-літературно-виставкового проекту «Розділові». Фільму трохи зашкоджують надмірна естетизація і драматургічна розмитість, але загальна культура кадру, вміння режисера вихоплювати гарні моментальні сценки на маргіналіях, працювати з музикою і тримати ритм ці вади цілком компенсують.
Так само візуальна насиченість притаманна угорсько-українській «Медик іде останньою» (Світлана Шимко) — публіцистичній за змістом, але кінематографічній за формою саме завдяки увазі до деталей.
• Це лише найпомітніші українські учасники фестивалю. Головний підсумок Docudays UA полягає в тому, що підйом нашого неігрового кіно — не випадкове явище, зумовлене лише подіями на Майдані, а стала тенденція, яка, якщо все буде добре, призведе до повноцінного відродження національної школи документалістики.
Дмитро Десятерик, «День», 1 квітня 2015 року, №56