Леоніду Осиці виповнилося б 75
07.03.2015
8 березня минає 75 літ від дня народження видатного українського кінорежисера ЛЕОНІДА ОСИКИ (1940-2001).
Народний артист України (1988), Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1997) та Державної премії Олександра Довженка (2001). Народився у Києві в родині робітника. Закінчив Одеське театрально-художнє училище за фахом художник-гример-портретист (1959), потім режисерський факультет ВДІКу (1966, майстерня Ю.Геники). З 1965 – режисер Київської кіностудії художніх фільмів ім. О.Довженка. Митець яскраво вираженого авторського стилю, у критиці прийнято відносити його стрічки до школи Українського Поетичного кіно. Помер 16 вересня 2001 року у Києві, похований на Байковому цвинтарі.
За своє порівняно недовге творче життя кінорежисер створив фільми, що увійшли до скарбниці вітчизняного і світового кіно: “Хто вернеться – долюбить” (1966), “Камінний хрест” (1968), “Захар Беркут” (1971), “Тривожний місяць вересень” (1978), “Увійдіть, стражденні!” (1987). А ще стрічки “Двоє” (1964, к/м), “Та, що входить в море” (1965, к/м), “Дід лівого крайнього” (1973), “Море” (1978), “Якого любили всі” (1982, докум., про Леоніда Бикова), “Вклонися до землі”(1985), “Етюди про Врубеля”(1989), “Подарунок на іменини” (1991), “Гетьманські клейноди” (1994).
Надмогильний кінокадр фільму “Увійдіть, стражденні!”
Молитва за гетьманів українського кіно
Суботньої днини, напередодні ювілейного дня народження Леоніда Осики, я одвідав його останню домівку на Байковому цвинтарі. Вклонившись спершу іншому Леоніду – Бикову, а потому Бориславу Брондукову, який знімався майже у всіх стрічках режисера. А за могилою Осики прозирає лик Василя Васильовича Цвіркунова – кінознавця, академіка, директора кіностудії імені О.Довженка упродовж 1962-73 років. Ще далі упокоївся Тимофій Васильович Левчук – засновник і багатолітній керманич Спілки кінематографістів України… Усі вони тут, поруч, у тій «кращій більшості», славній і піднебесній, що обдарувала Україну не одним кінематографічним скарбом.
Аж тут підійшов до мене священик і запропонував помолитись за душі усопших. Пояснивши спершу, що душі відлетіли, віддалились од земного праху, але ж вони є, вони живі. І ми помолились – спершу біля Осики, а потому біля Камінного хреста Івана Миколайчука та останнього пристанища режисера Володимира Денисенка і актриси Наталі Наум. Було щось незвичайне і невипадкове у цій раптовій з’яві священика, у тому, як проказував він євангельські молитви, що розліталися всюдибіч під яскравим березневим сонцем… Ніби самі янголи послали його на землю тієї миті.
Надмогильний пам'ятник Леонідові Осиці на Байковому цвинтарі (літо 2012 року)
Леонід Осика народився у прохолодній чистоті березня, коли ще сніги і зима лишень починає думати про свій барліг, а весна зачинає підкручувати піднебесні освітлювальні прилади. Країна входила у „сороковые, роковые”... Ще не зовсім ясні, випрозорені передчуття гнітили народну колективну душу. Пророцтва близького воєнного лихоліття лунали усі частіше.
Хто вернеться…
А вже за 15 місяців почалася війна. Сім’я Осик не без труднощів дісталася до Фастова, поселилась у бабусі. Дім стояв на горі, в ньому поселились і німці, він обстрілювався радянськими снайперами. Чи не звідти візуальні образи фільмів „Хто вернеться – долюбить” і „Камінного хреста”? Ми прагнемо небесних високостей, одначе ж підйом туди смертельно небезпечний, там, нагорі, на вас чатує смерть... А вона й справді виглядала маленького хлопчика. Тяжке отруєння, судомини і – все, бездиханне дитиняче тільце. Що й ствердила – це із спогадів сестри Ніни Михайлівни – якась бабця, приклавши до рота дзеркальце: „Він уже помер”. І поклали малого на стіл, уже готували труну і голосили сестри. Та прийшла ще одна бабця, звеліла накрити малого чорною хусткою... І сталося диво, Льоня ожив – заплакав, закричав. „Хто вернеться – долюбить”: хіба не так? Він вернувся, аби полюбити цей світ, його тілесність і його дух містичний, і спасительну темряву, що захистить од смерті.
Ще багато чого страшного було у ті воєнні зими й літа. А потому щастя – батько уцілів, вернувся з війни. Після двох контузій, які попервах спричиняли тяжкі напади, судоми. Та все ж батько працював (малярем! – тож не випадковою була професія головного персонажа фільму „Дід лівого крайнього”), заробляв копійчину. Увечері сідали кружка навколо гасової лампи і одна із сестер читала Шевченкового „Кобзаря”. „Вже десятки разів я читала „Катерину” (це знову спогади Ніни Михайлівни), всі плакали, як першого разу, слухали, затамувавши подих. А Льоня на клаптиках паперу малював „москаля на коні”, Катерину, що плакала в кутку хати...” Отак прокинувся у ньому хист художника, маляра. Одного разу він навіть виграв приз на міжнародній виставці дитячого малюнку в Італії.
Тож у 15 літ поїхав учитися до Одеси, в художньо-театральне училище. На спеціальність художник-гример... Звідти, звідси така увага Осики-кінорежисера до людського обличчя, любов до крупних і середніх акторських планів. До пластики загалом. Та, власне, в його фільмах навіть музика має велику образотворчу потугу – досить згадати хоча б заголовну мелодію у „Камінному хресті”, витворену постійним співавтором Осики Володимиром Губою: вона творить додатковий супровідний пластичний образ, таку собі ритмопластику.
І ще два слова про це. Осику традиційно відносять до напряму, що звуть Українське Поетичне кіно. А за однією з версій такого кіно, що належить знаменитому італійцю П.-П. Пазоліні, сутність поетичного кіно полягає в тому, що на зміну принципу, який визначав кіно до початку 1960-х (принцип полягав у тому, аби не давати відчути камеру) прийшов діаметрально протилежний: камеру я, глядач, мушу почути і відчути. Так, почути, ніби музичний інструмент у симфонічному оркестрі. Тут, як уже сказано, навіть музика прагне звучати дуетом з камерою, візуальним малюнком і темпоритмом. В Осики саме так і є. У нього немає сюрреальної широченної амплітуди, властивої фільмам Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, у нього відчутний дисциплінуючий фактор пластики, що тяжіє до класичного штибу. У „Камінному хресті” – знов-таки, що покликує у мене особисто асоціації зі світом шекспірівським, ренесансним.
Янгол Леоніда Осики
Свобода – чільне слово, що характеризує покоління Осики, покоління „шістдесятників”. Вони, діти війни, мусіли зішкрібати зі своїх душ кіптяву пережитих жахів і сірих, непроминущих, некліпних очей смерті. Чи ж не тому смерть одвідує чи не кожен їхній фільм? „Хто вернеться – долюбить”, за сценарієм Ліни Костенко і Аркадія Добровольського, що мав драматичну долю. Поет іде на війну і гине. А герої „Камінного хреста”, знемігши у війні з землею-мачухою, від’жджають за океан, у смерть – і проводи їх в еміграцію є їх похороном, душевним і тілесним. І в „Захарі Беркуті”, і в „Тривожному місяці вересні”, і в „Подарункові на іменини” (дитині дарують картинку смерті, тодішня комп’ютерна гра у вбивство, якесь жахітне пророцтво від Коцюбинського і Осики), і, зрештою, „Гетьманські клейноди”...
Знову над Україною провисли хижі крила смерті. Мусимо встояти, мусимо ще і ще раз воскреснути. Таємниці воскресіння знав Леонід Осика, і його фільми треба передивлятися ще й тому, що через них струменить сила народного й особистісного безсмертя.
Вічна, вічна пам’ять Вам, дорогий Леоніде Михайловичу! З Днем народження!
Сергій Тримбач
Вечір пам’яті Леоніда Осики планується провести в Будинку кіно в один із квітневих днів.