Плівки не горять!
17.02.2015
У Будинку кіно показали фільм, заборонений за радянських часів.
Олександр Єфимов, «День»
Як це зазвичай і робилося в СРСР із творами, що не відповідали генеральному курсу партії та уряду, знята Володимиром Денисенком 1968 року «Совість» була покладена на полицю. Відновив картину, знайшовши єдину копію (аж через 20 років!), син режисера Олександр Денисенко. До її пошуку та реставрації доклав чималих зусиль і Роман Балаян, який вважав, що без «Совісті» та «Криниці для спраглих» Юрія Іллєнка, знятої на три роки раніше і вперше показаної також наприкінці 1980-х, українське кіно не має майбутнього.
Можна сперечатися з автором відомих «Польотів у сні та наяву» щодо того, які саме вітчизняні фільми є базовими для школи українського кіно, якби така свого часу остаточно сформувалася. Але не можна не погодитися з тим, що сформуватися їй завадила саме репресивна політика Кремля стосовно мистецтва та культури в принципі й усього українського зокрема. Немає сумніву в тому, що якби так зване українське поетичне кіно (до речі, така назва за ним закріпилася завдяки польському кінознавцю) мало змогу вільно розвиватися, то ми отримали б у спадок якісно інший кінематограф. Як отримали б якісно інші театр, музику, літературу... і, що головне, якісно інше життя.
Власне «Совість» і мав би стати тим етапним для Володимира Денисенка фільмом, завдяки якому, якби режисер розвивався в умовах творчої та ідеологічної свободи, він міг би вирости у майстра щонайменше європейського масштабу. Звичайно, хтось може зауважити, що той самий Тарковський, наприклад, який зробив значний внесок в історію світового кіно, теж творив в умовах совєтської цензури. Ми ж на таке зауваження відповімо: звичайно, є люди обдаровані, є талановиті, є генії, але при цьому не треба забувати, що російські та українські митці в московській імперії завжди працювали в різних умовах. Як говорили у часи моєї молодості, «за те, за що в Москві відрубають пальці, у Києві рубають руки»... До того ж кожна творча людина по-своєму переживає невизнання, тиск зовнішніх обставин, і Денисенко був із тих, хто дуже болюче сприймав постійний пресинг тоталітарної машини, яка, на думку сина (він, до слова, дитиною знявся у фільмі), і прискорила смерть режисера. Звичайно,безжальний плин історії не знає слова «якби». Але це не заважає нам фантазувати на теми різних версій історичних подій задля того, щоб спрогнозувати бажане для нас майбутнє.
На обговоренні «Совісті», яке відбулося відразу після показу картини, слушно було зауважено, що стрічка мала стати важливою віхою у творчому зростанні як режисера, так і всього вітчизняного кінематографа. Однак свідоме руйнування української культури поставило її у настільки несприятливі умови, що ми не можемо з них вийти донині. Ми знаємо, що не лише інші народи, а й ми також можемо творити шедеври, до яких дехто готовий віднести «Совість». Однак шлях до шедеврів лежить через перерваний у нас процес еволюції як окремих митців, так і всієї національної культури.
Щодо самого фільму, то він був знятий Денисенком разом зі студентами Театрального інституту ім. Карпенка-Карого, де і викладав режисер. Сюжет — розмитий надмірно затягнутими статичними кадрами, якими часто зловживає наше «Поетичне кіно», — розвивається навколо партизанської боротьби українських юнаків із фашистськими окупантами у роки Другої світової війни. Через вбивство німецького офіцера карателі розстрілюють десятки селян, на інших же знищення чекає вранці. Головний герой, який застрелив офіцера, здається в комендатуру, однак це вже не рятує односельців від розстрілу. Через таку складну колізію режисер намагався порушити болюче питання людської совісті у часи тотальних компромісів із нею. Тому й не дивно, що система, яка була зацікавлена в тому, щоби люди жили не за совістю, а за партійними нормативами, не була зацікавлена у виході такої стрічки у прокат...
Олександр Єфимов, «День», 9 лютого 2015 року, №21