Дмитро Десятерик про реакцію на фільм «Плем’я»: «Святенники. Вибух анальної зони»
22.01.2015
Редакція сайту НСКУ ще раз повертається до особливостей реагування на фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького.
У статті «Про наше Плем’я» проаналізовано деякі епізоди дискусії щодо фільму, учасники якої виходили далеко за межі моралі, при цьому саме в аморальності звинувачуючи автора.
У першій частині статті «Носіям абсолютних істин» зіставлено два епізоді нашої кіноісторії – цей, про який ідеться, й реагування на фільм «Земля» Олександра Довженка. (Ще раз підкреслимо – ми не порівнюємо явища й постаті, зіставлено тільки особливості реагування на мистецький твір, що провокує дуже невтішні висновки щодо культурного прогресу упродовж останніх 85 років).
У другій частині статті «Носіям абсолютних істин» було подано текст московського критика Віктора Матізена, який – на підставі реакцій щодо фільму «Левіафан» – сформулював у чомусь інструктивні рекомендації щодо ведення дискусій. На наш погляд, цілком слушні.
Зараз подаємо текст кінокритика Дмитра Десятерика «Святенники. Вибух анальної зони» із приводу показу фільму «Плем’я» у Будинку кіно та діяльності Національної експертної комісії з питань моралі та коментар голови НСКУ Сергія Тримбача до нього.
**
Святенники. Вибух анальної зони
Дмитро Десятерик, «День»
Здавалося б, усі скандали довкола фільму Мирослава Слабошпицького «Плем’я» стали історією. Вже треба про нові здобутки турбуватися, підтримувати нашу нову хвилю. Але ж ні.
На вихідні в Будинку кінематографістів відбувся показ «Племені». За свідченнями очевидців, під час перегляду хтось із глядачів раптом заволав: «Ганьба! Мені соромно! Прокиньтеся, українці! Згадайте Довженка! Згадайте Шевченка! Україна гине!» Це ще було нічого — можливо, просто якийсь міський божевільний — такі в Національній спілці кінематографістів є, чого гріха таїти.
Але, коли сеанс закінчився, значна частина присутніх заходилася скандувати: «Ганьба!»
Ще раз, щоб читач оцінив. «Плем’я», найуспішніший український фільм новітнього часу, незмінно зривало аплодисменти в десятках кінотеатрів по всьому світу. І єдиний зал, де його зустріли криками «Ганьба!», — в Україні, в будівлі професійної організації вітчизняних кінематографістів.
Щоправда, серед аудиторії переважали члени Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі — однієї з найдивніших організацій, котрі існують в країні, а також власне представники Національної спілки кінематографістів, зокрема старше покоління останніх. Вони й виконали заяложений куплет про ганьбу.
Декому цього здалося мало. Незабаром у «Фейсбуці» з’явився допис одного з найзапекліших українських борців за суспільну цноту, колишнього кінооператора. Цитувати ці вправи у хамстві (автор, наприклад, обзиває Слабошпицьцкого збоченцем, психічно хворим) нецікаво. Підтримала цю специфічну тональність теж не остання людина у Спілці, доволі відомий сценарист, у статті, центральним аргументом якої є часте згадування фекалій.
Обидва ці пани не приховують гомофобних поглядів, обидва — зоологічні антисеміти. А колишній кінооператор, окрім того, що хамить наліво і направо своїм колегам (це його давня розвага), на початку 1990-х підзаробляв зйомками... порнографії.
Повернімося на деякий час у зал Будинку кіно. Серед глядачів був власне голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький. В інтерв’ю з приводу подій він так само перейшов на особистості (вочевидь, через брак інших аргументів), брякнувши, що Мирослав Слабошпицький «десь глибоко в душі ображений чи то на Україну, чи то на українців». А ще виявив некомпетентність у питанні: не знав, що «Плем’я» давно вийшло в прокат.
Грати в старовинну гру «а судді хто» можна довго. В іншій комісії, набагато важливішій — тій, що вирішує, кому дати гроші на фільм, — окрім порноморалістів, сидять люди, котрі при Януковичі писали доповідні в СБУ на молодих режисерів. Вищезгаданий Костицький на своїй посаді теж дещо вирішує: які літературні твори чи фільми пускати до публіки, а які — ні. При тому в біографії Василя Васильовича немає ані натяку на бодай якийсь стосунок до мистецтва: правознавство було, кар’єра радянського правника була, інженерно-економічний факультет був, лісотехнічний інститут був, депутатство аж у трьох скликаннях було, а ось кіно з літературою не було, хоч лусни.
Але тут, скоріше, системний порок. Коли костицькі кажуть, що всюди у світі є подібні структури й обмеження, я починаю звіріти. Якщо ми маємо на увазі цивілізований світ, а не Іран, Північну Корею та інші непридатні для життя місця, то, смію завірити, в нормальних країнах заборонами фільмів та книжок і не пахне, а ніяких комісій з моралі нема ніде. Нема!
І ще: якого дідька якесь депутатське одоробло має диктувати, що мені читати або дивитися? Це що за СРСР, а? З якої радості платники податків мають викладати на утримання цілої зграї тартюфів аж три мільйони гривень на рік? Нема куди гроші дівати?
На щастя, в парламенті нарешті зареєстровано ініціативу з ліквідації Нацкомморалі. Але порносвятенникам не варто засмучуватись. Щоб опинитися в комфортному середовищі, не треба їхатив Північну Корею — достатньо податися в Донецьк. Там дуже опікуються суспільною мораллю: запровадили кримінальне покарання за одностатеві стосунки, намагаються заборонити жінкам ходити в ресторани без чоловіків, катують художників за карикатури на очільників «Новоросії», перетворили центр сучасного мистецтва «Ізоляція» на тюрму, а слово «жид» не сходить з вуст доблесних ополченців.
Тартюфи, їдьте вже собі. Не смішіть людей. Двадцять перше століття на дворі.
«День», 21 січня 2015 року, №7
Коментар голови НСКУ Сергія Тримбача до тексту читайте тут