Різдвяного світлого дня народився Володимир Денисенко – один з найяскравіших українських кінематографістів
08.01.2015
Різдвяного світлого й радісного дня народився Володимир Денисенко – 85 літ тому. Одне із найяскравіших режисерських імен українського кіно від кінця 1950-х і до початку 1980-х. На жаль, недооцінене і недопроявлене в нашій історії.
Позаминулого року побачила світ книжка Галини Денисенко. «Чуєш, брате мій! Спогади про кінорежисера Володимира Денисенка».- Київ: Український письменник.- 2013. Вона дещо скоротила дефіцит інформації та його синтезу щодо постаті режисера, драматурга, педагога, мислителя. Презентація книжки відбулася, серед іншого, і в Будинку кіно.
Так само цікавою виявилася документальна стрічка «Денисія. Світи Володимира Денисенка», зафільмована О. Денисенком, прем’єра якої так само відбулася минулого року в Будинку кіно. Та справжнє пізнання і визнання Володимира Денисенка ще попереду.
Зауважимо, що нині в нашій культурі активно працюють сини Денисенка – режисер, драматург, письменник, актор Олександр Денисенко та один із провідних вітчизняних акторів Тарас Денисенко.
**
ВОЛОДИМИР ДЕНИСЕНКО: ОСЯЯННЯ
Так рано помер... Надто багато рубців – на тілі, на душі – залишило життя. В тому числі кінематографічне.
Був обдарований – надзвичайно. Літературним талантом, кінематографічним, а власне гуманітарним в цілому. Тобто мав особливу здатність читати людське життя як тексти, прозираючи в них і Космос, і Хаос. Його інститутський вчитель Мар”ян Крушельницький помітив ті здібності – що і природньо – одним із перших, давши таку характеристику своєму учневі у червні 1956 року: „Прекрасні здібності режисера-постановника. Цікаві, оригінальні творчі замисли. Гаряча голова. Не задовольняється першим знайденим рішенням куска, сцени, спектаклю. Вимогливий до себе. Бурна фантазія, яскравий режисерський темперамент. Хороші акторські можливості. Сильне образне мислення. Схильність до експериментальної роботи”. Таким був Володимир Денисенко на час закінчення Інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
„Всі роки навчання був відмінником”,- не забув додати Мар”яненко. Тільки чому ж тоді студент навчався так довго? З 1947 по 56-й, дев”ять літ. Бо студентом-другокурсником був перенаправлений в інший „вуз” – табірний. За український націоналізм, звісно.
Був у Денисенка ще один вчитель суворий і непоступливий. Сам геній кіно Олександр Довженко. Справді суворий, і у своїх спогадах „Щедрість” Володимир Терентійович не приховує, що класик не раз влаштовував йому такі собі словесні „екзекуції”.
Власне, мемуарне есе і починається із гнівного Довженкового монологу: „Ви, молоді люди, відкидаєте авторитети, заперечуєте те, що було створене нами. Ви рабськи вклоняєтесь французам та італійцям і забуваєте, що вчились вони у нас. Багато чому вчились!”
А далі виклад поглядів Довженка на кіно і режисуру. Надзвичайно актуальний, до речі, у наш час, коли вважається, що режисура – це ремесло, яке можна опанувати за два-три місяці, і що ремесло те загалом нескладне. Класик „був переконаний, що навчання режисури треба починати не з уміння працювати ножицями за монтажним столом, а з усвідомлення основних естетичних законів кінематографа, з формування творчої індивідуальності. Він вважав, що естетичний світогляд митця взаємопов”язаний з мораллю та духовними традиціями народу. Часто говорив про свого батька як про людину високої внутрішньої інтелігентності, духовна краса якої була виявом етичної культури трудового народу”. А надзавданням мистецтва і є розкриття кращих рис народу як такого.
Есе цікаве й тим, що відкриває нам те, чому саме училося покоління Шістдесятників (а Денисенко належав до цього покоління) у Довженка. Бо ж щось і заперечувалось, одначе в головному – продовжували. Передусім от се: віра у свій народ, в Україну. Одначе ж не романтичне народництво, для якого простий селянин, є іконою. Проста людина, природна людина... Ні, яка там ікона? Тих, хто прокламував щось подібне, Довженко шпетив як міг. „Хизуються інтуїцією,- говорив він Денисенкові,- глузують над знаннями, оберігаючи так званий самовияв недоторканої душі, лише убогі ремісники, розумові ледарі та верхогляди-дилетанти. Природна людина лишилась в далекому доісторичному минулому. Я проти природної людини”.
Надважлива теза, яка багато що пояснює і в етиці та естетиці самого Володимира Денисенка, Шістдесятників загалом. Характерний приклад, наведений Леонідом Череватенком в одній із телепередач. Коли під час одного з переглядів фільму „Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в залі почалися вигуки щодо „диких людей” (мовляв, навіщо ви нам дикунів якихось доісторичних показуєте?), Іван Миколайчук вийшов на сцену і почав пояснювати: на екрані ви бачите велику культуру, хоча вона багатьом і видається архаїчною. Є такі зони культури, які втрапляють на периферію, що зовсім не означає їх виходу за межі власне культури. Справа в тому, що зони культури, які опинилися в її центрі, незрідка надто ідеологізуються й відтак послаблюють свою власне культурну функцію. То ж і не дивно, що периферійні культурні комплекси (символи, знаки, увесь лексикон...) освіжають увесь культурний космос нації, а за тим і людства в цілому – що і трапилося з літературно-мистецькими текстами Шістдесятників, заряджених установкою на випроявлення периферійного, маргінального, того, що заперечує усталене, „мейн-стрімне”, ідеологічно відредаговане.
Один із Довженкових заповітів – йти від себе, від свого досвіду, своїх культурних уподобань – реалізувався вже у фільмі «Солдатка» (1959). Історія жінки, що повертається з війни – на руїни, на безлюддя, коли усі найрідніші люди згинули-померли. Поволі-поволі відживлюються звичні уявлення, звичні емоціні реакції на світ… У наступному фільмі „Роман і Франческа” (1960, за сценарієм Олександра Ільченка) спостережено тяжіння до мелодраматизму (а власне пісенного драматизму), а відтак не дивно, що музика відіграє тут велику роль. Композитор Олександр Білаш та автор слів пісень Дмитро Павличко витворили музику і пісні, що пішли в народ, а фільм став одним із улюблених. Тим самим Денисенко виявив себе як режисер, що може працювати в рамках певної жанрової структури.
Потому був „Сон” – перший справжній успіх Денисенка. Фільм про молоді літа Тараса Шевченка. Іван Миколайчук, ще студентом, знявся у головній ролі, що багато в чому визначило успіх стрічки. Трохи послаблює естетичний рівень картини традиційна робота оператора Михайла Чорного, та загалом це приклад послідовної реалізації жанру байопіка, коли біографічні події укладено в певну цілком виразну конструкцію, яка послідовно матеріалізується на екрані.
І – знову війна. Фільм „На Київському напрямку” (дивитися онлайн) мав загалом не дуже щасливу історію – бо ж оповідь про те, як радянські війська були змушені були залишити Київ у 1941 році ажніяк не вписується в концепцію війни, якої притримувалися у ті роки офіційні історики. Зокрема, й образ генерала Кирпоноса (прожитий на екрані Костем Степанковим), якого Сталін просто підставив, не надавши жодної військової частини на підтримку. Спроба показати війну в нетрадиційному і непереможному варіанті, звісно, не викликала захоплення, й відтак стрічку відсунули подалі, в ідеологічні присмерки.
"На Київському напрямку"
1968 року Денисенко наважується на крок майже відчайний – зробити фільм поза цензурою. Разом із своїми учнями він робить картину „Совість”, за сценарієм, написаним разом із письменником Василем Земляком. Свідомо чи несвідомо тут реалізувалися філософські підходи екзистенціалізму – напряму, що ніяк не кореспондувався з радянською ідеологічною системою координат. Трагічна історія людини, позбавленої вибору. Бо ж обидва варіанти вчинку є програшними. Він справді убив німецького офіцера і саме за це взяті в заручники жителі його села. Одначе ж зрозуміло, що усіх розстріляють – незалежно від того, з”явиться він перед німецькитми очима, чи ні.
Фільм дістав адекватну візуальну складову. Оператор Олександр Деряжний відтворює події у максимально випаленій, вибіленій чорно-білій палітрі. Людській душі тут немає жодного опертя, жодної звичної підпорки. Її існування, її екзистенція розірвана, дематеріалізована. За таких ситуацій в радянських фільмах зазвичай з”являється „кризовий менеджер” – комісар, партійний працівник. Тут ним і не пахне – як власне незрідка й було в житті. А ще ж модерно-мінімалістська музика Кшиштофа Пендерецького, дібрана до фільму...
Зрозуміла річ, що фільм „Совість” не мав жодних шансів вийти на екрани. Тим більше, що у серпні 68-го радянські танки увійшли до Чехословаччини, за чим послідували репресії щодо діячів культури. То ж не дивно,що наступні фільми Володимира Денисенка („Важкий колос”, „Осяяння”, „Повість про жінку”) були у кращому равзі напівудачами. Цензурний тиск зростав, а пристосовуватися до нових „віянь” режисер не вмів і не хотів.
Щоправда 1978 року компромісу досягти вдалося – у фільмі „Женці”. З одного боку ніби ж такий ідеологічно вивірений життєвий матеріал (український комбайнер їде допомогти своїм колегам на Поволжі), а з другого – мелодраматичні обертони, і такий близький Денисенкові героїчний характер українського чоловіка (тут і Довженків спадок дався взнаки), і непередавана свобода режисерського мислення... так, він тут вирвався на епічний (а чи то пак ліроепічний) простір,де почувався як риба у воді.
"Женці"
Й остання картина – „Високий перевал”. Мені доводилося говорити з Володимиром Терентійовичем щодо фільму напередодні зйомок (він дав прочитати сценарій). Режисер із сумом говорив, що звісно, не дадуть знімати вільно і непокріпачено – надто вже дражливий матеріал: повоєнні роки на Західній Україні, і розлом, що розриває сім”ю, доти монолітну. В КДБ (Денисенко був максимально одвертим) уже накидали зауважень, їх доводиться враховувати. А на зйомках буде вестися нагляд – яка тут свобода творчості?
"Високий перевал"
А все ж картина багато в чому вдалася. Не у всьому, звичайно. Крім того, пішли звинувачення і з боку тих, чию думку Денисенко не міг не цінувати – близьких друзів, соратників по кіно і літературі. Тут у чомусь режисер повторив долю свого вчителя – на Довженка, як відомо, теж наїжджали „свої”.
Та що ж, часи, як відомо, не вибирають, в них живуть і помирають. Серце Володимира Терентійовича не витримало і він пішов – 1984 року, коли така задуха панувала у супільному житті, що було зрозуміло: ось-ось поллється дощ і загримлять небеса. Загриміло...
- Стаття є переднім словом до книжки: Галина Денисенко. «Чуєш, брате мій! Спогади про кінорежисера Володимира Денисенка».- Київ: Український письменник.- 2013. Подається зі скороченнями.