Про вечір до 25-річчя фільму Олеся Янчука «Голод-33»
19.12.2016
1 грудня 2016 року у Синій залі Будинку кіно відбувся вечір, присвячений 25-річчю фільму Олеся Янчука «Голод-33». Подаємо репортаж Олени Коркодим, Національна кіностудія імені Олександра Довженка про подію.
«Де ви взяли таку хроніку?» Зустріч із кінорежисером Олесем Янчуком
На вшанування жертв Голодомору кінорежисер Олесь Янчук представив свій найвідоміший фільм якому цьогоріч виповнюється 25, та розповів історію його створення.
Представляючи кінорежисера, дослідник історії культури, лауреат Премії Джеймса Мейса-2016 Сергій Тримбач акцентував, що телепрем’єра цієї стрічки у 1991-му перед загальнонаціональним референдумом щодо проголошення незалежності України не могла не позначитися на виборі аудиторії. «При цьому тема Голодомору ще не була так всебічно дослідженою як тепер, а здебільшого замовчувалася», – додав Сергій Тримбач. Тоді у своєму інтерв’ю The New York Times Олесь Янчук сказав: «Цей фільм – мій особистий внесок в український референдум щодо незалежності».
Як розповів Олесь Янчук під час зустрічі, він сам передав права для безкоштовного показу фільму телеканалу УТ-1. Перед цим фінансові партнери проекту з закарпатського «Лісбанку» вирішили, що дирекція фільму не має повертати наданий для зйомок кредит. Натомість представники «Лісбанку» просили докласти зусиль, аби «Голод-33» здобув якомога ширшу аудиторію.
Як розповів кінорежисер, до комерційних партнерів автори фільму звернулися, бо хотіли уникнути втручання у проект у випадку з державним фінансуванням. Відтак було оголошено спільний збір коштів і запрошено до співпраці банк.
Починаючи з 1991-го, фільм «Голод-33» щороку транслюється на українському телебаченні.
Цього разу, представляючи картину, Олесь Янчук запропонував до перегляду фільм про залаштункові подробиці зйомок стрічки про голодомор. У цих кадрах на знімальному майданчику зауважуємо Джеймса Мейса, який на той час очолював Комісію США по голоду в Україні та виступив головним консультантом фільму, ініціювавши поїдку Олеся Янчука до Гарвардського науково-дослідного інституту. У епізоді, що не увійшов до фінальної версії стрічки, Джеймс Мейс постає у образі фотографа, який каже: «Дуже дякую. Мені здається, що українські селяни живуть дуже щасливо». Таким чином дослідник теми голодомору іронізує над публікаціями іноземних ЗМІ, зокрема, над NYT у Москві з її кореспондентом Волтером Дюранті, що вторили сталінській пропаганді і заперечували голодомор.
Як розповів кінорежисер, психологи попереджали, що робота над темою такої трагедії може стати важким випробуванням для знімальної групи. Однак, попри важкі переживання, їхня допомога не знадобилася. На зйомках, що велися на українських полях і в селах, яких найбільше торкнулася насильницька колективізація, творчу групу супроводжувала удача. Так, під час фільмування виразної драматичної сцени, пішов сніг. «Це стало справжнім подарунком, – пригадує Олесь Янчук. – Адже штучний сніг у ті роки був розкішшю».
У відтворенні болісних подій знімальній групі вдалося створити таку реалістичну картину, що навіть кінематографісти дивувалися: «Де ви взяли таку хроніку?».
«Голод-33» став дебютом Олеся Янчука у повнометражному кіно. Пропозицію розпочати таку роботу кінорежисер отримав від Юрія Іллєнка невдовзі після того, як той переглянув короткометражний фільм Олеся Янчука «В далеку путь» (1989). На той час Юрій Іллєнко очолював творчо-виробниче об’єднання «Земля» Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка.
Із рідкісною для показу на великих екранах стрічкою «В далеку путь» теж мали можливість ознайомитися глядачі. Ця історія сільської родини відкривається цитатою з Євангеліє від Матвія «Блаженні засмучені, бо будуть утішені». За сюжетом фільму, невеселі дні простого хлопця і його тяжко хворої матері подібні один на другий, як краплі дощу. Їхня хатина стоїть на перехресті біля цвинтаря, над яким приземлюються літаки. Селяни нарікають на це: «Культура людини визначається відношенням до свого кладовища», однак запасного аеродрому прості люди не мають.
У похмуру дійсність матері і сина раптом приходить хтось іще, окрім священика. Кілька музикантів сідають за столом, спілкуються, не спішать із хати, і ще й погоджуються зіграти. Невже станеться щось надзвичайне?
Як розповів Олесь Янчук, сценарій фільму було створено сином Володимира Висоцького, Аркадієм Висоцьким. У зйомках стрічки задіяли справжніх музикантів, яких із-під Рівного спеціально привезли до павільйону кіностудії. «Знімався у застільній сцені і актор Лев Перфілов, – розповів Олесь Янчук. – Все провокував співрозмовників у кадрі репліками, але наші непрофесійні актори й гадки не мали, як на них реагувати. Частували їх справжньою горілкою, половина діалогу за столом – їхні імпровізації. За три-чотири дні музиканти отримали гонорари і подалися з Києва, так і не зрозумівши, що це було».
У 1990-му фільм «В далеку путь» здобув нагороду на Кінофестивалі українського кіно в Лос-Анджелесі.
Олена Коркодим, Національна кіностудія імені Олександра Довженка, 2 грудня 2016 року