Два роки тому пішов з життя кінорежисер Григорій Кохан
03.01.2016
Сергій Тримбач
Два роки тому, 3 січня 2014 року, пішов з життя кінорежисер Григорій Кохан.
Пішов тихо, пішов, нікому не надокучивши. Просто заснув у ніч на 3 січня, і не прокинувся… Старість сприймав зі скепсисом, іноді говорив, що після сімдесяти узагалі жити якось несерйозно, та і навіщо?
Покинув знімати фільми у 67 років (фільм «Тупик» виявився останнім). Цьому, як не дивно, «посприяло» призначення сина, Тимофія Кохана, заступником міністра культури; хочете вірте, а хочете ні, останній відразу сказав батькові, що фінансуватися державою його стрічки не будуть. Пам’ятаю розмову з Григорієм Романовичем щодо цього, він не нарікав і не докоряв сину: що зробиш, тоді грошей з держказни виділяли на 2-3 картини і, зрозуміло, куди ж «пенсіонеру» було ставати в ряди пошукачів… Хоча усе ж сподівався на диво – уже від приватних інвесторів, плани у нього були на жанрову кінострічку. Так і не склалося.
Без діла усе ж не сидів. Малював. Він же за першою освітою художник, по закінченні Поліграфічного інституту працював у Єревані (там його прізвище незрідка вимовляли як Кохян). Учився кінорежисурі, і не в кого б то не було – у подружжя Льва Кулешова та Олександри Хохлової, стовідсоткових класиків, з яких багато чого починалося в кіно взагалі.
А потому – знаменитий колектив «Київнаукфільму», кращої тоді у всьому світі студії наукового кіно (нині її 75-літній ювілей). Добре пам’ятаю дві його тодішні роботи – «Кам’яний живопис» і особливо «Сотвори своє сонце», про народну майстриню Марію Примаченко. Скільки було там любові та вміння заражати тією любов’ю, скільки вишуканого мистецького смаку...
Перша робота (у співавторстві з Миколою Макаренком) на Київській кіностудії імені О.Довженка – «Хліб і сіль» за романом Михайла Стельмаха. Вписувалася в напрям, який називають Українським Поетичним кіно. І разом із тим то був власний почерк і власне розуміння того, в чому саме полягає Поезія і Правда народного життя. А в «Живій воді» попробувався й колір, разом з оператором Олександром Антипенком.
Здавалося, є успіх, є вироблений стиль, набір інструментів для читання реалій. Та зненацька усе це ламається і в середині 1970-х, режисер заходжується робити один телесеріал («Схованка біля Червоного каменю»), а потім і другий, «Народжена революцією». Десять серій про історію радянської міліції на основі конкретної долі, конкретної сім’ї. Тоді серіали знімали не так, як зараз (косо, криво, аби живо), а по-дорослому, як звичайне кіно. То ж і не дивно, що робота забрала ледве не п’ять років. Зате який успіх у глядачів! І у держави, від якої друга в історії нашого кіно Державна премія СРСР.
І знову переміна – масштабний епос «Ярослав Мудрий», уже на початку 1980-х. Виклик кидався самому Голівуду! Багато що вдалося у стрічці, і успіх би розвинути, одначе вже наставали інші часи. Та все ж постали – фільми «Циганка Аза» за знаменитою п’єсою Михайла Старицького (жорстка мелодрама, з живими, невигаданими пристрастями і чітко виписаним любовним трикутником) і чотирисерійний «Кармелюк», з Іваном Гаврилюком у головній ролі.
І 1990-ті кіно українське почало сповзати у прірву, під гаслом «дайош жанрове кіно». Кохан виклик приймає – на ділі, пригодницькими, жанровими стрічками «Убити шакала», «Бухта смерті», «Стамбульський транзит», серіалом «Війна» (разом з Тимофієм Левчуком) – про непрості і незрідка непрочитані сторінки останньої війни-біди. А далі «Страчені світанки», на близькому для режисера життєвому матеріалі повоєнної Галичини (сам-бо із тих країв).
І – «Тупик» в кінці 1990-х: що називається в лузу. Про крах цінностей в українському суспільстві. Це тоді, коли чимало інтелігентів ще вірили в благії наміри влади і самого суспільства. Жорстко і прямо, правда, якою вона є.
Коли я навідувався в гості – до Григорія Романовича і його дружини, професора естетики, доктора філософії (справжнього, високого професіонала!) Лариси Тимофіївни Левчук, ми майже незмінно грали в шахи. Тут певна традиція – у 1970-80-ті це була найпопулярніша гра серед студійців-довженківців – будь-яка перерва у роботі використовувалася для гри. Кохан грав з юнацьким ентузіазмом та експресією – цю гру, мабуть, і вигадали для таких людей, як він. Одна комбінація, друга, третя… Дебют, як правило, він грав авантюрно, не за правилами. Зате в ендшпілі, коли фігур на дошці майже не лишалося, він виявляв дива винахідливості. Я жартував, що це характеризує його як режисера – більше любить, коли на знімальному майданчику обмаль людей. До речі, ніколи не бачив, щоби він кричав на кого, підвищував голос – інтелігентність була його питомою рисою. 6find
Наша чергова партія в шахи мала відбутися 4 чи 5 січня. Не відбулося. Як і багато що. Одначе ім’я Григорія Кохана, митця Божою милістю, справжнього професіонала назавжди вписано в історію нашого кіно.
Вічна пам’ять. Пам’ять вічна!
Сергій Тримбач