АНУК КОХАНА…
18.06.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні одлетіла в кращі світи душа французької актриси АНУК ЕМЕ Anouk Aimée (1932-2024). Їй було 92 роки…
Анук Еме - це псевдонім, складений з двох слів: грецького імені Анук і французького слова aimee — кохана. Вона й була такою - втіленням Жінки, яка не просто любить - кохає.
Її роль у знаменитому фільмі Клода Лелуша «Чоловік і жінка» (1966, в радянському прокаті 1967 р.) багато в чому сформував у мені, 17-літньому, образ Жінки, міфологію Жінки. Згадаймо картину. Історія Чоловіка, автогонщика Жан-Луї Дюрока (Жан-Луї Трентіньян) і Жінки, працівника кіно Анни Готьє (Анук Еме). Кожен з них пережив трагедію у першому своєму шлюбі - у неї загинув чоловік, у нього - дружина. У нього - син, у неї - дочка. Їх дороги перетинаються, а потому - потому він їде на гонки (він - автогонщик), вона спостерігає, по телевізору, за їх непростими перипетіями.
А далі - момент чаклунства. Коли, по закінченні гонок, вона вирішує дати йому телеграму. Треба бачити актрису в кадрі - от сей перебіг почуттів, кожне з яких возвишає душу…Після деяких вагань вийшло ось що: «Браво! Я люблю Вас. Анна». Дюрок-Трентіньян уражений в саме серце: Жінка зізнається йому в коханні, зізнається першою… Всупереч правил, всупереч всім канонам любовних романів. І він сідає на своє спортивне авто і мчить крізь ніч - до Парижа, назустріч любові. Назустріч Коханій, яка упізнала в ньому Свого.
Це вражаючий політ нічною автострадою. Лелуш знімав більшість епізодів ручною камерою, живі рухи, живі кольори і - головне - живі емоції в кадрі. Які заражають досі. Які заповнюють наші чоловічі душі (я про чоловіків, про кого ж іще?) образом Жінки, яка заволодіває тобою усім і назавжди. Ця Жінка саме така, як Анук Еме. Витончений профіль, глибинний, трохи вологий блиск очей, в яких стільки краси і стільки пережитих думок і почуттів….
І ось вони вже у постілі, все відбулося, душі й тіла з’єдналися… Одначе шокуючий фінал: Анна говорить, що ні, вона не зможе забути і перебути своє перше кохання до чоловіка-каскадера, який загинув на зйомках. Загинув, ми це бачимо у ретрокадрах, а для неї живий. І тому вони, Анна і Жан-Луї, мусять розлучитись…
Анук Еме проживає ці екранні миті на максимумі достовірності, під пильним і трохи нервовим оком камери Лелуша. Спогади обпікають її душу, витісняючи теперішні, сьогомоментні почуття. Він проводжає її на потяг, а потім… Потім ще один, в риму (а це ж справді кінопоема), його проліт на авто, до кінцевого пункту її подорожі. Він встигає, ось він уже йде, пероном, їй назустріч. Мить - і вони кидаються в обійми одне одному. Під незабутню музику Френсіса Лея і під так само незабутній танок чаклунської камери Клода Лелуша…Так народжуються богині. І кінобогині. Так народжується в душах, чоловічих, заряджених на інший, куди приземленіший досвід любовних стосунків, образ Жінки, іконостас Жінки.
Тепер ця Жінка, на ймення Анук Еме, нас полишає. Хоча ж нічого подібного - іконостас лишається, Жінка - так само. Попри інші сьогоднішні іпостасі, які навіщось програмують зовсім інші образи і стилі. Мені особисто мало цікаві. Бо у мені живе вона - Анук Еме. Се - Жінка, Кохана Жінка. Такою вона була в часи Еллади, і в Ренесансні літа (подивіться жіночі портрети тієї доби - Анук Еме звідти).
Спасибі, що Ви, Анук, були, є і будете. Не тільки в шедеврі Клода Лелуша, звичайно. Але ж тут передовсім…
А все одно - сумно. Коли не вимкнуть світло - увімкну Анук. Її світло від назавжди зарядженого акумулятора.