КОСТЬ СТЕПАНКОВ. ВІРА І ВІРУВАННЯ...
03.06.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні День народження великого артиста...
Кость Петрович був людиною, за визначенням, молодою, відтак не дивно, що старість ненавидів так, як колись ненавиділи класових ворогів.
- Серьожо,- не раз чув я від нього,- не вір, коли хтось казатиме тобі, ніби у старості є щось хороше.
Старість - це...- і треба було бачити вираз обличчя великого артиста,- це гадость!
Так і є, так воно видається людям активним, дієвим, живим у кожному своєму порусі. А Степанковим був саме таким. На нього так цікаво було дивитись! Дивитись і слухати... У цьому сенсі він був класичним актором саме кіно...
Прихованих драм і трагедій в його житті було неміряяно. Досить сказати, що його батько, Петро Волощук, священик, був репресованим у 1930-ті, згинув у кривавій пітьмі сталінських п'ятирічок. Матір двох дітей, із зрозумілих причин, ввирішила, аби її діти мали її прізвище, та ще і з закінченням -ов. Кость Петрович якось сказав мені, уже у 1990-ті, що за радянських часів він всіляко ухилявся від закордонних поїздок - боявся, що гебісти віднайдуть його корені...
По війні вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. "Голодно було,- пояснив він якось,- хотів триматися ближче до хліба...". Грав у любительських студентських виставах. Одного разу на одну із таких вистав прийшов (гастролі франківців в Умані) сам Амвросій Бучма. Й одразу сказав Степанкову: ви - талант, вам треба учитися на актора! Отак Кость Петрович потрапив до Театрального інституту імені І.Карпенка-Карого.
Як багато в житті залежить від випадку... От не прийшов би тоді Бучма на студентську виставу - і що? Життя склалось би за іншими сценаріями. Та все прописано на небесах, хоча й від кожного з нас залежить багато.
Востаннє я бачив Костя Петровича рівно 20 літ тому, на його день народження. Режисер Юрій Терещенко і я (за два роки до того зробили фільм "Вічний хрест", одна із новел якого була присвячена Степанкову) прийшли додому, аби привітати Костя Петровича. Він був уже невиліковно хворий, одначе дружина, Ада Роговцева, і діти, Катерина та Костянтин, не погодились на лікарняний варіант - Степанков до останньої своєї днини був удома, помер серед своїх, серед найрідніших. От сей факт може найвичерпніше характеризує цю невимовно прекрасну сім'ю....
Степанков Костянтин Петрович (3 червня 1928 - 22 липня 2004) - народний артист України (1974), лауреат Державної премії імені Олександра Довженка (2003) та премії імені Леоніда Бикова (1998). Починав акторську кар’єру в трупі Київського академічного театру імені Івана Франка, де отримав вишкіл високого реалізму та досконалої етики служіння мистецтву. Одночасно почав зніматись в кіно, яке невдовзі стало основною точкою прикладання творчих сил і творчого натхнення артиста.
Піднесення українського кіно у 1960-70-ті роки стало можливим і завдяки появі в ньому визначних акторських імен. Серед них ім’я Костя Степанкова є справді зірковим, справді визначальним. Його роботи у фільмах "Гадюка", "Анничка", «Розвідники», «На Київському напрямі», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою» та ряді інших означили новий тип акторської харизми - у ній прозирала доля народу, доля самої нації.
Епохальною стала роль, зіграна Степанковим у фільмі Миколи Мащенка «Комісари», де йдеться про філософію віри і вірування, де світоглядна концепція вітчизняної історії сягає своїх абсолютних висот. Все це ролі і фільми, які сформували кілька поколінь українців, для яких Україна і українство стали метою і сенсом життя.
Подальші ролі Степанкова, передусім образ Сидора Ковпака в епічній «Думі про Ковпака», характери і образи, створені у фільмах «Вавилон ХХ», «Легенда про княгиню Ольгу», «Ярослав Мудрий», «Кармелюк», «Вишневі ночі» та інших, явили світові нові глибини людської душі і серця, стали своєрідним мистецьким та громадянським дороговказом для мільйонів українців і українок.
Фото Олександра Бронштейна. Кость Петрович Степанковим з дочкою Катериною та сином Костею, якого, на превеликий жаль, уже так само немає серед нас.