«ДЛЯ ПАЦІЄНТІВ ПСИХІАТРИЧНОЇ ЛІКАРНІ ПИСАННЯ П’ЄС Є РІЧЧЮ ЛІКУВАЛЬНОЮ…»
04.05.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Така сентенція звучить у виставі «НЕТУТЕШНІЙ» за п’єсою німецького драматурга Карла Ветлінгера (1922-1994), у постановці Катерини Степанкової. Учора, у Страсну п’ятницю, її показали (це був благодійний показ, збиралися кошти на зміцнення нашої армії) на сцені столичного Театру юного глядача.
Вистава не нова, народжена в лоні Театру «Сузір’я» ще 2017-го, її персонажі живуть у 1920-ті, після Першої світової, одначе ж сприймається на диво актуально. Настільки, що коли на 15-й хвилині пролунала сирена, я вирішив, що цей звук просто вмонтовано в театральну фонограму. Аж ніц, тривога була не з німецьких реалій, а з наших, довелося залишити глядачеву залу. Не востаннє. Коли мала початись друга дія - заголосило знову. Потому і втретє, вже під час другого акту - й відтак вистава завершилась достроково, час рухався вже до критичних, для нашого сьогодення, позначок. Мешканці психіатричної лікарні на ймення Роzzія запускали й запускали до нас свої пукалки, і нікому їх полікувати…
Так, не додивились ми виставу Катерини Степанкової до фіналу. Одначе ж не біда - вистава спрацювала як належить, ба навіть сильніше, можливо, за такої сугестії. «Нетутешній» - це вистава у виставі, герой п’єси (Михайло Кукуюк), пацієнт психіатричного відділення, написав п’єсу, яку й вирішено поставити силами лікарів і їхніх підшефних. А в залі - пацієнти, з ураженою, по війні, психікою. Себто нам, глядачам, запропоновано вжитися в образи отих самих пацієнтів. Тільки живемо ми не по війні, а під час війни, під завивання сирен і повідомлення про загибель наших людей, наших міст і сіл… Отож й ідентифікація з подіями вистави употужнилась.
Крім того, в залі були військові, серед яких і мій племінник, Ярослав, який перебуває у короткотерміновій відпустці і невдовзі має повернутись у свій військовий підрозділ на Сході України. Йому, до речі, вистава дуже сподобалась, шкодував тільки, що не додивився до кінця. Одначе ж Катя Степанкова обіцяла твердо: іншим разом покажемо, приходьте і приїздіть! Неодмінно, неодмінно так і буде…
Ганс, герой вистави, повернувся з війни через роки, коли про нього у рідному містечку почали забувати. Настільки, що повернутись до звичного життя виявляється річчю архітяжкою. Спроби вжитись в роль іншої людини на кону життя наразились на нові виклики. Тож і виникла в життя персонажа Михайла Кукуюка психіатрична лікарня (актор уміло відтворює чималеньку гаму соціопсихологічних нюансів, у тому числі і власне символічних). От тільки в от сьому світі він виглядає найздоровшим психічно - хоча б тому, що просто хоче бути самим собою, із власним, непозиченим, моральним кодексом плавби житейським морем. Навколо ж люди, які намагаються пристосуватись до вигаданих кимось приписів, що і виглядає небезпечним психічним захворюванням.
Дуже вдалою є сценографічне рішення, запропоноване Тарасом Ткаченком - куби і кубики на сцені весь час трансформуються у ті чи інші меблі, у той чи інший інтер’єр. Світ людський став пластичнішим, став зручнішим - хоча чи не надто він запопадливий?
Катерина Степанкова запропонувала виставу про те, як людині воскреснути, повернутись до себе і в себе. Бо от же, повернувся солдат з війни живим, і водночас - мертвим. Оскільки в юридично оформлених реєстрах його немає. Немає для тебе ролі у п’єсі на ймення Життя. Треба самому писати нову п’єсу, ставити її на театрі - і у такий спосіб поміняти, і радикально, плин того життя, його магістральну фабулу… Поміняти на сцені, поміняти в залі, де сидять люди, котрі не завжди помічені драматургом на ймення Бог…
Ні, щось таки є у тому, що психи із сусідньої країни завадили закінчити виставу. Як не дивно, у моїй глядацькій уяві драматургійний пазл склався. Фінал буде переможним - для нас. А з роzzійської психушки невдовзі народєц порозповзається, хто куди. Лячно тільки, що так їх ніхто й не вилікує. Пригадуєте фільм «Кабінет доктора Калігарі» (1919)? Там директор клініки сам виявився психом. Скінчилось відомо чим - з’явою гітлера. Так само й на путлері ця історія може не скінчитись…
Тре’ писати п’єси і ставити їх на театральнім кону - поможе, будемо сподіватися. Тільки не забуваймо при цім вкладати гроші у військову техніку. Бо психи люблять зброю, у їхній хворій уяві це найліпший засіб перетворити увесь світ на психушку. То ж треба лікувати їх комплексно - і зброєю мистецтва, і зброєю як такою.
На фото: Михайло Кукуюк у виставі «Нетутшній».