…І ЗВАЖИТИСЬ ПОМЕРТИ, АБИ ЖИТЬ”
07.01.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
6 cічня - День народження ВАСИЛЯ СТУСА (1938-1985).
Поет, чий творчий і громадянський подвиг усього життя можна назвати співмірним тому, що зробив для України Тарас Шевченко. Який, власне, Україну посунув з неволі, із цілковитого розору й нищення самого підмурівку нації. Той хлопчик - кріпак, невільник, раб - доріс до пророка і зробив щось неможливе: сотворив свою Вітчизну з попелу, з жару-пожару…
Василь Стус прийшов в літературу, у доросле життя в 1960-ті, коли, після короткого періоду лібералізації режиму, усе ще сталінського за суттю своєю, заходили на новий виток чергової «спецоперації» проти України і українців. Знаменитий епізод прем’єри фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна», 4 вересня 1965 року, коли Іван Дзюба, а за ним і Василь Стус постали проти хвилі репресій, яка вже накочувалась на український берег…
Серед арештованих був й Іван Світличний. Непосаджений ще Стус мав кривавицю в серці від того, що він на волі, а Іван в темниці сирій. А ще поет не мав якихось ілюзій, розумів - борців за Україну мало, дуже мало.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоби жити,
і зважитись померти, аби жить?..
«БОРОТИСЯ, ЩОБ ЖИТИ!» - ось формула життя, яку обрав і якій лишався вірним до кінця.
Й відтак просто феноменальне відчуття реальності і свого місця в ній. Розуміння того, що коли вже повстав проти системи (системи самого життя, яке застигло-засклилось й ані руш), пощади тобі не буде. Тим більше, коли за тобою ціла історія кількох сотень «божевільних літ», за яких імперія нищила все українське, до остатньої дрібки. Одначе, як закляття самого себе: ця влада, ця система не побачить його, Василя Стуса, лиця вірнопідданим, христопродавчим. Він із когорти першохристиян, у нього їхня генетика. Як і в Тараса Шевченка.
Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!
І тому не могло його зламати ніщо, навіть смерть. Був до неї готовий, у її хистке непевне видиво дивився некліпно. Власне й жив ніби на два світи. Розуміючи - сама Україна так живе, ні жива, ні мертва, розчахнута на два світи. Й от се відкриття Шевченкового, знов-таки, штибу.
А ти уже - по той бік, ти - за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там - Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
Сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
Так, Василь і жив з тим відчуттям, що він - за межею. По цей бік Стікса, й по той. Це ж яких енергій треба було набути, аби триматись того стану? То чого йому було боятись смерті, коли він її нейтралізував у своєму часо-просторі?
Хоча іноді щось тенькало в серцевий м’яз, і зривалось з уст сентиментальне «так хочеться пожити хоч годинку». Одначе ж в ім’я грядущого, котре неодмінно розпукнеться, треба тримати схиму.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
Василь вірив, знав: вернеться. Аби чесно поглянути нам в очі. Не всі, не всі витримають його погляд. Багатьом треба покаятись перед його Образом. І спозирати вглиб. Туди, де живе Душа Василева.
Їх було так мало - «малесенька шопта, лише для молитов і сподівання» (це із знаменитого вірша, зверненого до Алли Горської, уже посланої на хрест, уже вбитої). Одначе ж їхні молитви усе частіше стають закликом до дії. Для наших воїнів нині, для українства в цілому - вже завтра.
… це гроно болю, що паде в глибінь, на нас своїм безсмертям окошилось.
Оком шилось, словом і ділом... Воскресає Україна зі словом Василя Стуса, Воскресає!