ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО… НА ЗВ'ЯЗКУ…
18.11.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Найбільший комплімент я почув років із десять тому - по завершенні лекції з історії українського кіно до мене підійшла студентка і сказала: «Після ваших розповідей про Довженка у мене таке враження, що ви були з ним знайомі!».
- Так воно і є,- відповів я,- щодень про нього думаю, про його життя знаю більше, аніж про свою дружину.
Ніяк не закінчу свою нову книжку про Довженка. У мене містичне відчуття, що я вийшов на зв’язок із кінокласиком - він мене чує, він до мене озивається. Навіть листи іноді пише, я їх читаю і перечитую, після чого вони зникають. Колись так уже було, коли я жив у колишній квартирі Юрія Яновського (РОЛІТ, будинок «робітників літератури» на колишній Леніна, нині Богдана Хмельницького, 68, кв. 66; три шістки в одній адресі). Я спав на дивані Яновського, працював за його робочим столом, поруч моделі вітрильника, адже письменник марив морем (усе це потім забрали до Музею-архіву літератури і мистецтва, котрий на території Лаври). Дивовижно, але я досі не написав про Яновського…
Тим часом він мені почав увижатися. Одного разу, пізньої пори, я почув голоси на вулиці, під будинком. Вийшовши на балкон, я побачив двох чоловіків, один із них виглядав точнісінько як Яновський. Раптом я почув глухуватий голос: «Сашко, а зайдемо на чаїнку, побачите мою жінку!». Вони рушили у двері, чий скрип рипнув у мою душу самострілом. Я схарапудивсь: зараз вони зайдуть сюди - Сашко це ж Довженко… А я тут? Хто я, що я? Кинувся до вхідних дверей, прочинив їх… І прокинувся. Ех, як жаль, тре’ було дочекатися, коли Яновський із Довженком зайдуть до кабінету - щоби вони сказали, побачивши мене? І щоби я сказав їм у відповідь? Може, пообіцяв би коли-небудь написати про кожного з них книжку…
От пишу - не допишу. Заблукав у мареві часів і днів. Як у бергманівській «Суничній галявині», де професор бачить вуличний годинник без стрілок. Є подібний годинник і у Тараса Шевченка на одному з його малюнків. Намагаюсь ті стрілки на місце поставити. Виходить щось дивно-містичне. То рентгенівський кабінет надасть мені довідку про здоров’я моїх легенів із датою народження 17.09. 1895. То… Утім, не переказуватиму епізоди моєї книжки, хоча тепер уже не певен, що у мого улюбленого видавництва «Дух і літера» не урвалось терпіння і воно не послало кудись далеко і мене, і мій витвір…
Два роки тому в музеї кіностудії Довженкового ймення відбувалися зйомки. Я усівся за стіл Довженка і поговорив по телефону (див. фото)… З Олександром Петровичем, звісно. Попросив бути на зв’язку - мало там що і як?
Потім поглянув на фото, де Довженко слухає (див. фото) звучання платівки на патефоні. Патефон подарований Сталіним - тим самим, який Карабас Барабас. В його театрі Довженко теж працював упродовж кількох років - допоки його не виставили за двері.
Одного разу Карабас Сталін викликав Довженка, цікавився, як там справи з фільмом «Щорс», який він замовив. А потому запитав:
- Товариш Довженко, а в вашем фильме будут звучать народные песни?
- Обязательно будут, товариш Сталин!
- А у вас дома есть патефон?
- Нету.
- Как так? Это очень полезная и приятная вещь, товарищ Довженко.
Мабуть, вождь і головний продюсер театру свого імені уже забув, що пісня живуть не тільки на платівках, не тільки в патефоні…
Коли Довженко повернувся додому, у нього на столі стояв патефон і набір платівок з українськими народними піснями. Режисер одразу усівся за стіл, накрутив патефон і почав слухати пісні… В театрі Карабаса Сталінаса іноді звучали й українські пісні.
Скільки разів я намагався дотелефонуватися до Довженка - про цей епізод він воліє мовчати. Утім, колись ця історія й так була розказана, що тут докинеш?
Великі люди тому й великі, що з ними постійно хочеться говорити. Як би я хотів поговорити з Антоном Павловичем Чеховим! Чи з Михайлом Михайловичем Коцюбинським… Лесем Курбасом… І Довженком!
Лишаймося на зв’язку, лишаймося на зв’язку - аби жити на рівні їхніх помислів, їхніх мистецьких ідеологій. А «Україна в огні» - знову. Хоча, як сказав-написав мені в листі Довженко, вона в огні вже щонайменше 300 років…
- Олександре Петровичу, ви чуєте мене??